Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

ТРИ ТИСЯЧІ ЗА ТИЖДЕНЬ

Пізно ввечорі загнали в величезне подвір’я законсервованого заводу якогось хемічного виробництва. Завод, видно, не працює давно — може від самого початку війни, бо подвір’я встигло густо позаростати шпоришем і бур’янами, по подвір’ю валяється багато поіржавленого устаткування.

Зупинившися вперше за цілий день, уся ця п’ятитисячна маса, здавалося, разом, одностайно, колодами попадала на землю, зідхнула глибоко, на всі груди. Й відразу почали перебігати від гуртка до гуртка, від краю до краю двору, вимріяні голодними людьми сподівання:

— Зараз дадуть їсти…

— Цілий день у місті варили…

— Цілі транспорти продуктів наготували… (Це хтось бачив на власні очі).

— Похідні кухні давно наготовлені — ось-ось приїдуть… (І кухні хтось бачив на власні очі).

І на застережливі, саркастичні чиїсь зауваження:

— Роззявляй рота! — вони тебе нагодують, як удень напували! — гаряче обурювалися, ладні пошматувати невіру…

Довго, неймовірно довго метушаться конвоїри, вигукуючи якісь слова команди, наказів, розпоряджень, поки в залізні ворота не входять наші останні ряди, поки залізні ворота не зачиняються за нами й на воротах стають з нагороїженими багнетами гусари. З одного боку подвір’я заводу обперезане широкою й мабуть довгою канавою, що в ній до місяця так привабливо поблискує вода… Це миттю добачають ті, що розташувалися понад канавою, і миттю кидаються з казанками до канави, товпляться, давляться, плюхкають у воду, черпають повні казанки, щоб хоч водою залити порожні шлунки, поповнити нестачу в організмі рідини, випаруваної за день струмками й річками поту під палючим дебреценським сонцем.

Зчиняється галас, вартові кидаються в той бік двору, кричать:

— Нем легет! Нем собат! (Не вільно! Не можна!)

Але сотні очманілих людей встигають уже понабирати повні казанки, жадібно припадають до них і п’ють-п’ють, не добираючи смаку, не зважаючи на сморід, лаються, видираючи один-одному казанки з рук, б’ються…

На ранок бачимо, що вся вода в широкій канаві заросла іржаво-зеленою ряскою, що вода це — стояча, смердюча, що в кожній краплинці її й неозброєним оком можна бачити, як ворушаться міріяди всякої черви.

Багато тих, що встигли понапиватися, валяються по подвір’ю колодами, з мертвотно-жовтими, зеленавими обличчями, з глибоко позападалими очима — заригані, безсилі.

Припікає сонце. На широкому подвір’ї довго вартові наводять порядки, дають лад нашій багатотисячній масі, неодмінно для чогось намагаються вишикувати всіх в один, довгий, ужем закручений ряд — по чотири чоловіка поспіль. І коли цього з великими труднощами досягають, наказують усім роздягатися — як мати на світ породила — складати одіж і все немудре майно, що в солдатських наших торбах, зв’язувати все в окремі вузлики й здавати до парового дезинфектора в кутку подвір’я.

Припікає сонце. Стоїмо, сидимо, валяємося на землі — голісінькі — годину, другу, третю, п’яту, поки дійде черга кожному з п’ятьох тисяч дочекатися ще й особистої дезинфекції: під дерев’яним наметом стоїть величезний чан-цистерна, з двох боків коло нього два величезні мадяри напівоголені (спека навіть під наметом!), як дияволи в пеклі, з довгими черпаками в руках, обливають кожного — з голови до ніг — аж чорною, уїдливо смердючою карбовкою. А через кілька кроків — холодний водяний душ має ту карбовку змити, і тоді продезинфекційованого випускають у протилежний, одгороджений живим ланцюгом варти, куток двору.

Наші пакунки вертаються з дезинфекції не скоро.

Я завжди вірю в велику силу застережливих, профілактичних заходів, я з побожністю ставлюся до дбайливого ворога, що так пильнує нашого здоров’я, і ладен щиро пригорнути одного чи й обох цих височезних дияволів із довгими коряками коло цистерни з карбовкою, і коли один із них обливає мене смердючою рідиною, забігаю з другого боку — до другого чорта й показую рухами, що хочу ще карбовки на своє розпечене червневим сонцем тіло.

У відповідь чую голосне, втішне «га-га-га!», і на мене ллється поспіль і другий, а навздогінці ще й третій коряк «спасенної» рідини дезинфекційної…

З очима, щільно заплющеними, щоб не потрапила в них уїдлива карбовка, поспішаю на кілька кроків уперед — до рятівничого душу, але мефістофельське «га-га-га!» обслуговувача карбовкової цистерни раніше долітає до доглядача душу, і він, зметикувавши, чи, може, переморгнувшися з попереднім оператором, просто проштовхує мене попід душем, обливаючи водою мого наступника, а я вискакую з-під намету зовсім не обмитий, й тільки легенько побризканий кількома струмочками душу.

Словом, — чортам закортіло пожартувати.

Ввесь трагізм цієї операції починаю розуміти тільки через якоїсь пів години, коли в голому, продезинфекційованому натовпі відчуваю, як під гарячим промінням сонця карбовка розпеченим залізом уїдається в усе тіло…

Таких прихильників профілактичних заходів знайшлося, крім мене, ще багато, і впродовж довгих-довгих страдницьких годин ми побитими цуциками тупцяємо, бігаємо по подвір’ю в межах, суворо означених вартою, виємо, не знаходячи собі місця.

А сонце щодалі пече дужче й дужче, а тіло горить мов у пекельному, повільному вогні згоряє…

Аж надвечір, коли люте сонце починає вже трохи здавати, одержую з дезинфектора своє лахміття. Штани й гімнастерка темно-зеленого кольору, під впливом гарячої пари, пожовкли, кожна ворсинка солдатського сукна голками