Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

Джейн потисла його руку:

— Джейн.

— Гаразд, оскільки ми всі тут зібралися, може, поговоримо конструктивно, — запропонувала пані Ліпманн, у її голосі, котрим можна було різати скло, почулося нервове тремтіння. — Я можу запропонувати вам чаю чи кави? Може, води?

— Мені не потрібні пригощання, — відрубала Рената. Із хворобливим зачудуванням Джейн помітила, що Рената тремтить. Вона відвела погляд. У вирі неприкритих емоцій Рената виглядала ніби голою.

— Ренато, — Джіо застережливо простягнув руку до своєї дружини, ніби зупиняючи її, немов вона збиралася ступити крок назустріч автомобілю, що несеться на повному ходу.

— Я скажу вам, чого хочу, — сказала Рената пані Ліпманн. — Я хочу, щоб її дитина трималася подалі від моєї доньки.

Розділ тридцять сьомий

Маделін відчинила розсувні двері та побачила Абігель, котра сиділа на канапі та щось дивилася на ноутбуці.

— О, привіт! — сказала вона та поморщилася від нещи­рої радості у голосі.

Вона не могла природно розмовляти зі своєю донькою. Тепер, коли Абігель приїздила лише на вихідні, Маделін почувалася, ніби вона — господиня, котра приймає важливого гостя. Їй здавалося, вона мусить запропонувати щось випити та впевнитися, що гості комфортно. Смішно. Щоразу, коли Маделін ловила себе на такій поведінці, вона страшенно сердилася і її кидало в інший бік — вона безцеремонно вимагала, щоб Абігель виконувала якусь домашню роботу, наприклад, розвісила випраний одяг. Найгірше, що Абігель поводилася достоту як ввічлива гостя, якою її і виховала Маделін, вона брала кошик із пранням та йшла розвішувати, а Маделін тоді почувалася винною та розгубленою. Як вона може змушувати Абігель розвішувати білизну, якщо Абігель навіть не лишає свої речі пратися? Це ніби попросити гостей розвісити твою білизну.

І тоді вона бігла у двір і допомагала Абігель розвішувати білизну і знову неприродно розмовляла з нею, а всі ті слова, яких вона не могла висловити, затоплювали її свідомість: «Просто повертайся додому, Абігель. Повертайся та припини це. Він нас покинув. Покинув тебе. Ти — моя нагорода. А те, що він пропустив чи не все твоє дитинство, — це його кара. Як ти могла вибрати його?»

— Що робиш? — Маделін вмостилася на канапу поруч із Абігель та заглянула в екран комп’ютера. — Це «Наступна топ-модель Америки»?

Вона більше не знала, як поводитися поруч із Абігель. Це їй нагадало спроби бути друзями із колишнім хлопцем. Ця завчена простота спілкування. Крихкість почуттів та розуміння того, що маленькі особливості твого характеру більше не здавалися милими, а може і навпаки — дратували.

Маделін завжди грала роль кумедної і божевільної мами. Вона надмірно раділа та надмірно сердилася через якісь речі. Коли діти не слухалися, вона рвала й метала. Вона співала дурнуваті пісеньки, зазираючи у комору: «Де ви? Де? Мої консервовані помідорки? Де ж ви є?» Діти та Ед полюбляли насміхатися з неї, дражнити з кожного приводу — то через її захоплення історіями зірок, то через любов до блискучих тіней для очей.

Але тепер, коли приїздила Абігель, Маделін почувалася пародією на саму себе. Вона вирішила не прикидатися кимось, ким вона не є. Зрештою, їй вже сорок. Надто пізно, щоб мінятися. Але вона знову і знову дивилася на себе очима Абігель і розуміла, що у порівнянні з Бонні вона програє. Бо ж Абігель обрала Бонні, хіба ні? Вона хотіла б таку маму, як Бонні. Справа була не в Натані. У домі керує мама. Кожен таємний страх Маделін щодо її недоліків тепер сидів у її голові: надто запальна, приймає квапливі рішення, надто захоплена одягом, забагато витрачає на взуття; вважає себе милою і кумедною, та насправді, мабуть, лише набридлива та геть несмішна. Абігель просто захотіла жити з татом. Нічого страшного. Але тепер кожна найменша взаємодія з Абігель була постійною битвою між «Ось я така, як є, Абігель, — або приймай мене такою, або йди» і «Будь кращою, Маделін, спокійнішою, добрішою, схожою на Бонні».

— Бачила, минулого тижня вони вигнали Елоїзу? — запитала Маделін. Це те, що вона запросто б сказала Абігель, тож можна запитати.

— Я не дивлюся шоу «Наступна топ-модель Америки», зітхнула Абігель. — Я дивлюся сайт «Amnesty International». Я читаю про порушення прав людини.

— О господи, — сказала Маделін.

— Бонні та її мама — членкині «Amnesty International», — сказала Абігель.

— Ну звісно, — пробурмотіла Маделін. Мабуть, саме так почувалася Дженніфер Аністон щоразу, коли чула, як Анджеліна та Бред усиновили чергову сироту, а то й двійко.

— Що?

— Це круто, — сказала Маделін. — Здається, Ед також. Ми щороку робимо пожертву.

Господи, лише послухай себе! Припини змагатися. Це взагалі правда? Мабуть, членство Еда давно закінчилось.

Вони з Едом старалися бути добрими людьми. Вона купувала благодійні лотерейні білети, давала гроші вуличним музикам, і завжди підтримувала набридливих друзів, котрі щоразу бігли новий марафон з чергової, сподіваємося, достойної причини (хоч часом справжня причина бігу була лише у прагненні підтримувати спортивну форму). Коли діти трохи підростуть, вона вирішила, що виконуватиме якусь волонтерську роботу, як це робила її мама. Цього ж досить, правда? Для працюючої мами… Як Бонні лише сміла піддавати сумніву кожен її життєвий вибір?

Як розповіла Абігель, Бонні нещодавно вирішила, що більше не матиме дітей (Маделін не питала чому, хоч їй і було цікаво), тому вона віддала візочок Скай, ліжечко, пеленальний столик та одяг до жіночого притулку.

— Хіба це не прекрасно, мамо? — зітхнула Абігель. — Хтось інший просто продав би це все.

Маделін недавно продала на «eBay» маленькі Хлоїні сукні. Та з радістю витратила гроші на нову пару уцінених дизайнерських черевиків.

— То про що ти читаєш? — чи це добре, що чотирнадцятилітній підліток дізнається про біди світу? Мабуть, добре. Бонні дбала про те, щоб у Абігель прокинулася громадська свідомість. А що давала їй Маделін? Лише спотворене уявлення про тіло. Вона пригадала, що сказала Джейн про суспільство, поведене на красі. Уявила, як Абігель іде в готельну кімнату із чужим чоловіком, а він поводиться з нею так, як той чоловік повівся із Джейн. Гнів охопив її. Вона уявила, як вхопить його за волосся та щосили товктиме об щось тверде, доки його обличчя не перетвориться на криваве місиво. Господи! Вона передивилася телевізор.

— То про що читаєш, Абігель? — знову запитала вона, і розсердилася на саму себе через нотки роздратування у власному голосі. Невже у неї знову ПМС? Ні. Ще рано. Вона не могла використати це як виправдання. У неї просто постійно був кепський настрій.

Абігель зітхнула й відповіла, не відводячи погляду екрана:

— Про дитячі шлюби та сексуальне рабство.

— Який