Інна Земець - Мій любий попутник, Інна Земець

Глава 20

        

Химерно то, всю ніч проводити під звуки лихих вісників загрози. На всяк випадок, зі спальні на перший поверх перебрались - все ж таки подалі від даху. В кабінеті вже давно не лишилось меблів, які б нагадували про період, коли там жив Вадим. Тож ліжка не було і ми влаштувались на дивані, міцно тулячись одне до одного. Він огорнувся довкола мене, ніби захищаючи своїм тілом і заспокійливо пестив моє волосся. Коли вибухи стали доноситись здаля лиш далекою луною, Вадим задрімав, а я лежала поруч, марно намагаючись заснути і дивилась в темряву. Мене чим далі, тим більше бентежила його вперта потреба триматись за будинок. Після нещодавньої спонтанної прогулянки ярами, сам же ж з подивом зробив відкриття, що без тростини вже може ходити. Коли перестав на мене сердитись, навіть прогулявся туди разом зі мною, щоправда, не забуваючи мені тією пригодою дорікати. На пробіжку з собою, звісно, не кликала, але іноді в магазин в селищі зі мною вже виходив. Та на цьому все – інші маршрути відкидав. Всі його відмовки про любов до доставки та віддаленої роботи мене вже аж ніяк не переконували. Я відчувала, що Вадим щось замовчує і він бачив, що я це розумію. Розмову про психолога на півслові обірвав, наче то якась образлива пропозиція - категорично відмовився. Потрібно речі перевезти? Макара мені на підмогу підпряг, найняв людей і транспорт. І так щоразу – що завгодно, аби не полишати свою територію. Я все частіше дивилась в своє улюблене дзеркало, що відтепер тут зі мною було, і бачила себе, а мріяла щоб Вадим з місця зрушив. Щось же його тримає? Якось зібралась в місто за покупками, а Вадим раптом сказав, що думає водія найняти. Зраділа, гадала що тоді і сам почне за межі території вибиратись. Та ні, відповів, що то для мене, щоб туди-сюди з абиким не моталась, а у нього такої потреби немає. Суперечку завершив традиційним «все що мені треба - доставка привозить». Махнула на нього рукою, все одно і машини нема – про що балакати?

– Знайти водія з власним транспортом не проблема, та машина в мене є.

– Де? В гаражі порожньо.

– На паркінгу в місті стоїть.

Ніколи йому не казала, що водійське посвідчення маю, бо воно давно без діла лежало. Сергій за кермо рідко пускав, а своєї машини ніколи не мала – за його словами, для нас другу купувати, то намарно наш бюджет обтяжувати.  Вадим сказав, що Макар машину сюди привезе і розмову закінчили. Незнайома мені синя «Тойота» з’явилась у дворі через тиждень після нового року. Макар передав ключі і документи, прозвітував що з СТО  її щойно забрав – беріть і катайтесь. Кататися збиралась лише я, Вадим кивнув, подякував другу наостанок і повернувся в будинок, лишаючи мене наодинці з седаном. Ввечері запитав, чи впевнена, що мені безпечно і зручно нею користуватися, та заспокоїла його - мене брат добре навчив, не дозволяв самій їздити поки не переконався, що я абсолютно впевнений і вправний водій.

– Давай тут проїдемось, по селищу – сам переконаєшся, - запропонувала я Вадиму.

– Ні, сама їдь, якщо впевнена в своїх силах.

– Впевнена. І ти сумнів не май.

Вадим на тому і заспокоївся наче, хоча радості з цього приводу точно не відчував. Першу поїздку таки трохи непокоїлась – давно практики не було, але швидко звикла. Зганяла в торгівельний центр на краю столиці, погуляла магазинами, собі дещо придбала і купила батьку подарунок – завтра у нього ювілей. Його день народження припадав на будній день, тому святкування для його колег мало відбутися у нього на кафедрі, на вихідні ж батьки нас чекали в гості. Ніякого великого застілля не планувалось, та я покладала на нього великі сподівання, бо хотіла вірити, що хоч цього разу Вадима за собою таки витягну. Взагалі то, уявляла це знайомство дуже яскраво. Його волосся ще досі під «трійку» тільки доросло, а батько у мене літній поважний викладач, як побачить його з тією зачіскою в купі з тату – вражень буде під саму маківку, аж від тих думок смішно стало. Як у двір завертала, Вадим вже стояв на порозі. Зустрів, допоміг пакети з заднього сидіння дістати.

– Як поїздка?

– Чудово! Скучила за кермом, - усміхнулась я і вдячно його поцілувала. – Це приємні відчуття.

– Радий за тебе.

На його обличчі була не посмішка, а якась недолуга синтетична її подоба, що погано маскувала кепський настрій. Не розуміючи причин його невдоволення аж сама розсердилась і зачиняючи багажник пальця собі прибила. Ну, тепер що йому не так? За обідом почала розмову про плани на вихідні і одразу відкоша отримала – раптово, саме ця субота виявилась дуже завантажена роботою. Назрівала сварка, та він швидко піднявся з-за столу і пішов на кухню.  

– Тоді завтра поїду його привітаю, - кинула йому навздогін в спину. – Набрешу, що в суботу обоє сильно зайняти.

– Навіщо? Їдь в суботу і скажи правду, що це я зайнятий.

– Ти сам знаєш, що це теж брехня. Ні, Вадим, краще вже завтра батька надурю, ніж потім сидітиму за столом всій родині в очі якийсь сироп заливаючи, аби не дійшли висновку, що ти їх уникаєш.

– Шо за дурість? Я нікого не уникаю, Дара, - він гримів тарілками, злісно пхаючи їх в посудомийку. – Маму твою і так добре знаю, а інших – сюди запрошуй, радий буду познайомитись.

Розбіглись по кімнатах, кілька годин не бачились, та на вечір тихо постукав у двері і присів поруч зі мною, в очі заглядаючи.

– Дара, не ображайся, я поки не можу з тобою поїхати.

Не питала чого, бо відчувала - знову наплете вигадок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍