Інна Земець - Мій любий попутник, Інна Земець

– Нічого, я все вже продумала, викручусь. Завтра поїду. Машину брати не буду, бо як на свято завітаю і келих перехилю – за кермо не сяду.

– Тільки надовго не затримуйся, щоб по ночі назад не поспішати. Хочеш, я Макара попрошу відвезти?

– Та чого ти ним постійно, як тим пластиром всі свої проблеми затуляєш?! Я попутку ловити не збираюсь, а в таксі, яким  я завжди користуюсь, всі водії нормальні, нема через що непокоїтись. Та як тобі так тривожно – може когось іншого про допомогу попрошу.

– І кого, тесловода? Хоча, тепер вже не такий мобільний, мабуть, відколи до графіків світла прикутий. Не знаєш, може вже газову установку на неї поставив?

– Зателефоную і запитаю, а поки не відаю того! От чого ти постійно об ньго спотикаєшся?! Він тобі такий милий,  що може познайомити вас? Я ж тобі ту силіконову гостю не згадую!

І чого ж він мені мозок трахає?! Підскочила з ліжка, пішла на перший поверх, покрутилася довкола своєї осі, клацнула чайником. Сиджу, лютую, розумію що трав’яний чай мене не заспокоїть. Почула кроки сходами, Вадим відшукав мене поглядом і навпроти мене усівся.

– Дара, дай мені трохи часу і я все потім виправлю.

– Навіщо потім виправляти? Чого ти за свою територію мов п’явка чіпляєшся?! Бачу, що маєш якісь причини, та мені про них правди не кажеш. Невже і на одну поступку мені не погодишся? Ти ж сам знаєш, як для мене родина важлива!

– Хіба мені не ясно? Може великої родини ніколи і не мав,  та я ж не тупий.

– Ти взагалі мені нічого про своїх не розповідав.

– А що казати? Батька не знав, мати замолоду швидко згасла, дід удівець ростив. Всі вже мертві, кінець історії.

Я досі складала пазл його біографії з маленьких фрагментів, які зрідка з його слів вловлювала. Добре, може до моїх поки їхати не готовий бо інше бентежить?

– А ти їх могили навідати не хочеш? – ступила на тонку кригу я.

– Я з іншого міста, мати далеко похована, туди зараз і ЗСУ пробитися ще не може.

– А дідусь?

– Чого тобі треба? – він різко підвівся і люто виблискуючи очима сперся кулаками на стіл. - Не хочу! Хотів би – навідав!

– Вадим, я ж тобі не чужа, - мені здавалось, я нарешті за крок до розуміння його проблеми. - Поясни, чим дід перед тобою завинив?

– Та бляха, нічим він не винуватий! Я, завинив, я! І сильно! Так завинив, аж тепер він мертвий, а я досі за кермо сісти не можу. Ти ж розумниця, от сама решту і додумай!

*****

Я так дверима ляснув, що аж сам оглух на мить. Зачинився в кабінеті, став по колу ходити, ще один круг нарізав і потягнувся до стакана. Ні, не хочу, від того лиш гірше стає. Все що мені треба – це ще трохи часу! Хіба я багато прошу? Та сам собі відверто зізнавався, якби не самі дурні відмовки, а хоч трохи правди Дарі відкрив – вона б не тиснула. Та не хотів кишки собі вивертати і сповідуватись за те, що ні забути ні пробачити не можу. Я сидів отупіло витріщаючись на стіну і чув, як вона тихо пересувається будинком. Такі звичні і любі звуки Дари в цьому домі – я до них звик і думати не хотів, що це може змінитися. Годину собі дав на те, щоб зібратись, а потім пішов її шукати. Вона була на ліжку гостьової кімнати, яка тепер була її кабінетом і якесь кіно дивилась. Усміхнувся, коли побачив яке – улюблене, що настрій підіймає, сама колись розповідала. Не питав нічого, ліг позад неї і підсунувся впритул, витягнув один навушник з вуха і почав розповідати. Вона одразу про кіно забула, повернулась до мене і уважно в очі глянула. Моя чудова аномалія, завжди делікатна – питань не ставила, дала мені стільки часу, скільки потребував. Тихо, повільно, відверто, нічого не приховуючи розповів геть усе. Наприкінці лютого, мій впертий дід сказав: "Звідси вони мене вже не виженуть!" і вирішив у себе лишитись, не думав що виникне потреба тікати. А коли вона неминуче на обрії з’явилась, мені вже було складно до нього доїхати. Всю дорогу себе лаяв, що його послухався і не наполіг. Та дістався, нарешті, забрав. А по дорозі злетіли в повітря разом із будинком поруч. Я лежав не в змозі поворухнутись і дивився на діда, що поруч згасав. От і все. Мене знайшли, підклеїли і в лікарню, а його – куди мертвих возять. Втратив час і життя його не вберіг. Я дивився на Дару і ще чіткіше розумів, чого не хотів їй цього розповідати – біль в її очах краяв мені серце. Вона мене втішала, казала слова, які хотів чути і які, можливо були правдиві, та я ще досі в них вірив.

– Вибач, що тиснула. Якби я знала…

Їй не було за що просити пробачення – всі провини мої.

– Мене фортуна береже - то подруга наставить, то подорожній врятує, а все ж дещо про життя знаю – ніколи на себе чужої провини не бери, - переконувала мене вона. 

Добре іноді просто лежати поруч і дихання слухати, відчувати як серце б’ється. Ні, одразу не полегшає, та знаю, що колись це станеться. Дара більше мене за собою не кликала, наступного дня нову сукню вдягла, причепурилася і з подарунком для батька пішла водія виглядати.

– Так дійсно буде простіше. Батько мені повірить, мама пробачить, а от якщо Тамілці почну заливати – швидко упіймає на брехні, то не жінка, а детектор.

З тими словами і відбула, пообіцявши наостанок, що допізна не затримається. День вже добігав кінця, коли Макар повідомив, що є термінові документи, які мого підпису потребують. Згадав Дарині слова про пластир, посміявся, хоч і розумів – мала рацію. Але таки запитав друга, чи зможе по дорозі сюди Дару підхопити.