Маргарет Етвуд - Заповіти

рукою над змертвілими зимовими деревами, змушуючи їх пускати паростки й розгортатися. І додавала, що кожен листок унікальний, просто як ми! Така гарна думка…

Ми з Тіткою Есті їхали цими золотавими вулицями. Чи побачу я знову ці будинки, ці дерева, ці тротуари? Порожні тротуари, тихі вулиці. У будинках горіло світло. Певно, всередині були щасливі люди, які знали, де їхнє місце. Я вже почувалася вигнанкою, одначе вигнала себе сама, тож не мала права жалітися.

— Куди ми їдемо? — запитала я.

— До Ардуа-холу, — сказала Тітка Есті. — Можеш побути там, поки я відвідаю твоїх батьків.

Я чула, як згадували Ардуа-хол, завжди стишеними голосами, бо то було особливе місце для Тіток. Зілла говорила: те, що Тітки роблять, коли ми не бачимо, нас не стосується. Вони тримаються окремо, то й не варто пхати свого носа куди не слід. «Але я б не хотіла бути ними», — додавала вона.

— Чому? — якось запитала я.

— Бридка то справа, — відказала Віра, перекручуючи в м’ясорубці свинину для пирога. — Руки в них брудні.

— Щоб ми не мусили їх бруднити, — делікатно зауважила Зілла, розкочуючи тісто.

— Вони і голови свої бруднять, — докинула Роза. — Хочуть того чи ні.

Вона кришила цибулю великим ножем.

— Читання! — Особливо гучний удар ножа. — Мені це ніколи не подобалося.

— І мені теж, — підтримала її Віра. — Хтозна, в чому вони змушені копирсатися! Самий бруд та гній.

— Хай краще вони, аніж ми, — сказала Зілла.

— Їм не можна виходити заміж, — додала Роза. — Не те щоб мені самій цього хотілося, та все ж. І дітей. Дітей їм теж не можна мати.

— Все одно вони застарі, — завважила Віра. — Висохлі вщент.

— Тісто готове, — перервала балачку Зілла. — У нас є селера?

Попри цей не надто радісний погляд на Тіток, мене інтригувала сама ідея Ардуа-холу. Відколи я дізналася, що Табіта не була мені матір’ю, будь-які таємниці почали мене приваблювати. Коли я була менша, то прикрашала Ардуа-хол в уяві, робила його велетенським, наділяла магічними властивостями: авжеж, осередок такої кількості підпільної й малозрозумілої влади має бути разючим. Цікаво, це був величезний зáмок чи радше в’язниця? Чи щось більш подібне до нашої школи? Найімовірніше, на його дверях висить чимало великих замків, які можуть відчинити лише Тітки.

Якщо є порожнеча, мозок обов’язково її заповнить. Страх завжди напоготові для будь-якого порожнього місця, і допитливість теж. Я мала багатий досвід обох варіантів.

— Ви там живете? — запитала я Тітку Есті. — В Ардуа-холі?

— Усі Тітки цього міста там живуть. Хоча ми з’являємося й зникаємо.

Почали світитися ліхтарі, забарвлюючи повітря тьмяним помаранчевим, а ми доїхали до воріт у високій стіні з червоної цегли. Залізні ґратчасті ворота були замкнені. Наш автомобіль спинився; тоді ворота розчахнулися. Всередині були прожектори, були дерева. Трохи далі виднілася група чоловіків у темних одностроях Очей: вони стояли на широких сходах перед яскраво освітленим цегляним палацом із білими колонами — принаймні скидалася будівля на палац. Скоро я мала дізнатися, що колись тут була бібліотека.

Наше авто зупинилося, водій відчинив дверцята спочатку Тітці Есті, тоді мені.

— Дякую, — звернулася до нього Тітка Есті. — Зачекай тут, будь ласка. Я скоро повернуся.

Вона взяла мене за руку, і ми пішли вздовж великої сірої кам’яної будівлі, проминули статую жінки в оточенні інших жінок. У Гілеаді нечасто побачиш монумент жінки — самі чоловіки.

— Це Тітка Лідія, — сказала Тітка Есті. — Принаймні її статуя.

Мені здалося, чи вона зробила маленький реверанс?

— Вона не така, як у житті, — сказала я. Не знала, чи Тітка Лідія хотіла, аби її візит до мене залишався таємницею, тому додала: — Бачила її на похороні. Вона не така велика.

Тітка Есті трохи помовчала. Тепер, заднім числом, я бачу, що це було важке питання: не хочеться бути спійманим на тому, що ти назвав могутню особу малою.

— Так, — відповіла вона. — Але статуї — то не справжні люди.

Ми звернули на вимощену стежку. Вздовж одного її боку була довга триповерхова будівля з червоної цегли, проштрикнута багатьма однаковими дверима; до кожних вело кілька сходинок, а нагорі був білий трикутник. У трикутнику був напис, який я ще не могла прочитати. Однак я здивувалася, побачивши напис у такому публічному місці.

— Це Ардуа-хол, — сказала Тітка Есті. Я була розчарована, бо чекала чогось значно грандіознішого. — Заходь, тут ти будеш у безпеці.

— У безпеці? — перепитала я.

— Зараз, — відповіла вона. — І сподіваюся, ще деякий час.

Вона м’яко усміхнулася.

— Жодного чоловіка не пустять сюди без дозволу Тіток. Це закон. Відпочинь тут до мого повернення.

Я подумала, що можу бути в безпеці від чоловіків… а від жінок? Пола могла увірватися сюди й витягти мене назад, до місця, де існували шлюби.

Тітка Есті провела мене через середнього розміру кімнату з канапою.

— Це загальна кімната. За тими дверима ванна.

Ми піднялися сходами до кімнатки з односпальним ліжком та столом.

— Одна з Тіток принесе тобі горня теплого молока. Після того краще поспи. І не хвилюйся, будь ласка. Господь сказав мені, що все буде добре.

Я не була така впевнена, якою здавалася вона, але дещо збадьорилася.

Вона зачекала, доки мовчазна Тітка принесе молоко. Мовила:

— Дякую, Тітко Силует.

Та, інша, кивнула й вислизнула з кімнати. Тітка Есті поплескала мене по руці й вийшла, зачинивши за собою двері.

Я відсьорбнула трішки, бо не довіряла цьому молоку. Могли б Тітки дати мені наркотик, перш ніж викрасти й повернути до рук Поли? Я не думала, що Тітка Есті може так вчинити, хоча Тітка Силует здавалася цілком здатною на це. Тітки були на боці Дружин — принаймні так вважали дівчата у школі.

Я міряла кімнатку кроками, тоді лягла на вузьке ліжко. Але була надто збуджена, щоб заснути, тож знову підвелася. На стіні висіло фото: Тітка Лідія з її незрозумілою усмішкою. На протилежній стіні було зображення Крихітки Ніколь. Ті самі знайомі портрети, що й у класах школи Відали, і це дивним чином заспокоювало.

На столі лежала книжка.

Я того дня обдумала й вчинила стільки заборонених дій, що була цілком готова ще до однієї. Тож підійшла до столу й стала вдивлятися в книгу. Що було всередині такого небезпечного для дівчат, таких як я? Такого легкозаймистого? Такого руйнівного?

39

Я простягнула руку. Взяла книгу.

Розгорнула. З-під обкладинки не вирвалося полум’я.

Натомість під нею було багато білих сторінок із численними значками. Вони скидалися на комашок, чорних поламаних комашок, що вишикувалися рядами, мов мурахи. Я наче знала, що в цих