Террі Пратчетт - Віщі сестри, Террі Пратчетт

— К-коли на шляху з-зустріч-чаєш з-загадков-ву бабусю, — сказав він, — треба розд-ділити з нею т-трапезу. Чи доп-помогти їй переп-правитися через річк-ку. 

— Справді? 

— Інакше м-матимеш велику б-біду. 

Томджон обдарував Бабуню ґречною усмішкою. 

— Чи не були б ви ласкаві розділити нашу трапезу, матін… ма… мадам? 

На обличчі Бабуні відбився сумнів. 

— А що у вас є? 

— Солона свинина. 

Відьма струсонула головою. 

— Дякую за пропозицію, — ввічливо сказала вона, — але від солоної свинини у мене гази. 

З цими словами вона розвернулася і рушила геть крізь кущі. 

— Якщо бажаєте, ми переправили б вас через річку, — гукнув їй у спину Томджон. 

— Через яку річку? — поцікавився Г’юл. — Ми на торф’яниках, тут на милі навколо не може бути ніяких річок. 

— Їх т-треба з-залучати на свій б-бік, — сказав Чудько. — Т-тоді вони д-доп-помагають. 

— То треба було попрохати її зачекати, поки ми знайдемо яку-небудь річку, — роздратовано кинув Г’юл. 

Потрібний поворот вони знайшли без ускладнень. Він вів до лісу, всіяного стежками так густо, як плац — слідами чобіт. Це був ліс того штибу, де вам здається, що дерева обертаються вам услід і свердлять потилицю поглядами, а небо має вигляд не просто високого, а збіса далекого. Попри полуденну спеку, між деревних стовбурів лежав сирий непроникний туман, а сам ліс підступав до дороги так щільно, ніби мав намір цілком ліквідувати її з лиця землі. 

Незабаром вони заблукали знову. Перший висновок, який вони з цього зробили, полягав у тому, що загубитись невідомо де — це ще гірше, ніж загубитися на відкритому просторі. 

— Та бабуся могла б дати й побільше порад, — пробурчав Г’юл. 

— Наприклад, спитати поради в колеги, — сказав Томджон. — Поглянь-но. 

Він підвівся на козлах. 

— Доброго здоров’ячка, ма… гм, — завагався він. 

Маґрат поправила свою шаль. 

— Я проста збирачка хмизу, — відрубала вона. На доказ вона продемонструвала суху гіллячку. Кількагодинне очікування в компанії самих лише дерев жодним чином не покращило їй настрою. 

Чудько штовхнув ліктем Томджона. Той кивнув і миттю начепив на обличчя якнайчарівнішу усмішку. 

— Чи не були б ви ласкаві розділити нашу трапезу, ма… па… панночко? — спитався він. — Хоча, боюся, у нас тут є тільки солона свинина. 

— М’ясо надзвичайно шкодить травній системі, — повідомила Маґрат. — Якби ви могли зазирнути у свою товсту кишку, то вжахнулися б. 

— Я — так точно, — промимрив Г’юл. 

— Чи знаєте ви, що кожен дорослий чоловічої статі постійно має в кишечнику до п’яти фунтів неперетравленого м’яса? — спитала Маґрат, чиї лекції про здорове харчування славилися тим, що цілі родини, бувало, переховувалися в льосі аж до їхнього завершення. — Тоді як кедрові горішки та соняшникове насіння… 

— А тут часом немає якої-небудь річки, через яку ми могли б вас переправити? — у відчаї спитав Томджон. 

— Не верзіть дурниць, — сказала Маґрат. — Я — проста збирачка хмизу, ой‑ой-ой, і все, що я вмію — це збирати сухі гілочки та іноді вказувати заблукалим мандрівникам дорогу до Ланкру. 

— Ага, — сказав Г’юл. — Я так і думав. 

— Зверніть на розвилці ліворуч, а біля великого тріснутого валуна візьміть праворуч. Ви його помітите, — сказала Маґрат. 

— Прекрасно, — пробурчав Г’юл. — Що ж, не сміємо вас затримувати. Не сумніваюся, що вам ще треба назбирати купу хмизу і все таке. 

Він свиснув на мулів, і ті неквапно рушили далі, тоді як гном не припиняв щось нерозбірливо бурмотіти під ніс. 

Коли, годиною пізніше, дорога вибігла на простір, усіяний брилами розміром з будинок кожна, Г’юл акуратно поклав віжки й схрестив руки на грудях. 

Томджон із подивом глипнув на нього. 

— І що ж це ти таке робиш? — поцікавився він. 

— Чекаю, — похмуро відповів гном. 

— Вже скоро споночіє. 

— Довго чекати не доведеться, — сказав Г’юл. 

Врешті-решт Тітуня Оґґ не витримала і з’явилася з-за брили, за якою ховалася. 

— Тільки солона свинина, ясно? — гиркнув гном. — Не подобається — не треба. Отже, де тут дорога на Ланкр? 

— Прямо, потім по лівому боці ущелини, далі буде дорога до мосту, ви її не пропустите, — відтараторила Тітуня. 

Г’юл підібрав віжки. 

— Ти забула «ой-ой-ой». 

— А хай йому. Вибач. Ой-ой-ой. 

— І, я так думаю, ти — проста збирачка хмизу, — продовжив Г’юл. 

— Точно, хлопче, — життєрадісно підтвердила Тітуня. — Власне, саме от збираюся збирати. 

Томджон штовхнув гнома ліктем. 

— Ти забув про річку сказати, — прошепотів він. 

Г’юл кинув на нього спопеляючий погляд. 

— О, так, — пробурмотів він. — І чи не можеш ти почекати, поки ми знайдемо тут якусь річку? — звернувся він до відьми. 

— Щоб допомогти переправитися, — обережно уточнив Томджон. 

Тітуня Оґґ обдарувала його яскравою усмішкою. 

— Тут є пречудовий міст, — заявила вона. — Але не заперечую, якщо ви мене підкинете. Давайте сюди. 

До безмежного роздратування Г’юла, Тітуня підібрала спідниці, вилізла на козли, вмостилася між ним та Томджоном і почала соватися туди-сюди на манер ножа для відкривання устриць, аж доки не зайняла половину місця. 

— Ти тут казав про солону свинину, — промовила вона. — Але гірчиці, напевне, немає? 

— Ні, — коротко відповів Г’юл. 

— Терпіти не можу солоної свинини без приправ, — світським тоном зауважила Тітуня. — Ну що поробиш, давай її сюди. 

Чудько без жодного слова передав їй кошик, що містив вечерю всієї трупи. Тітуня підняла кришку і критично вивчила вміст. 

— Сир ваш трохи підіпсутий уже, — зауважила вона. — Його потрібно з’їсти якнайшвидше. А що в отому шкіряному бутлі? 

— Пиво, — сказав Томджон лише на частку секунди раніше, ніж Г’юл опанував себе достатньо, щоб заявити: 

— Вода. 

— Слабеньке, — сказала Тітуня за деякий час. 

Вона сягнула в кишеню фартуха по кисет. 

— Вогонь є? — вимогливо спитала вона. 

Кілька акторів простягли сірники. Тітуня кивнула і знову сховала кисет. 

— Добре, — сказала вона. — А закурити в когось є? 

За півгодини халабуди акторів уже прогуркотіли Ланкрським мостом, перетнули найвіддаленіші поля і в’їхали в ліс, з якого, власне, здебільшого й складалось королівство. 

— Оце і все, що тут є? — поцікавився Томджон. 

— Ну, не зовсім, — відповіла Тітуня, яка сподівалася на більший ентузіазм з боку юнака. — Он за тими горами ще багато чого є. Але це — наша рівна частина. 

— Оцю-о місцевість ви називаєте рівною?! 

— Ну, рівнинною, — уточнила Тітуня. — Але тут хороше повітря. А там, нагорі, є палац, з якого відкриваються прекрасні краєвиди на довколишні землі. 

— Тобто ліси. 

— Тобі тут сподобається, — підбадьорливо сказала Тітуня. 

— Якась ця країна маленька. 

Тітуня поміркувала над цим. Вона провела у межах Ланкру практично все своє життя. Їй розміри країни цілком пасували. 

— Зате це справжня перлина, — сказала вона. — І все під рукою. 

— Що все? 

— Все, що тут є, — не витримала Тітуня. 

Г’юл мовчав. Повітря, що скочувалося з недосяжних вершин Вівцескель хвилями просякнутого смолою гірських сосен спрею від нежитю, таки було хорошим. Караван в’їхав у браму того, що тут, у горах, цілком могло називатися містом; як досвідчений космополіт, гном вирішив, що на рівнинах це місце мало б статус напівзабудованого пустиря. 

— Он і готель, — із сумнівом мовив Томджон. 

Г’юл простежив за його поглядом. 

— Так, — сказав він нарешті. — Так, не виключено. 

— Коли даватимемо виставу? 

— Не знаю. Гадаю, спершу треба повідомити до замку про наше прибуття, — Г’юл почухав підборіддя. — Блазень казав, що тутешній король, чи хто тут у них, хотів би бачити сценарій. 

Томджон обводив поглядом місто Ланкр. Місто здавалося цілком миролюбним. 

Навряд чи тут мандрівних