Террі Пратчетт - Віщі сестри, Террі Пратчетт

акторів викидали за міську браму з настанням ночі. Цьому місту й так бракувало щільності населення. 

— Це — столиця всього королівства, — повідомила Тітуня Оґґ. — Тут такі чудові вулиці, одразу помітно, еге ж? 

— Вулиці? — перепитав Томджон. 

— Ну, вулиця, — виправилася Тітуня. — Всі будинки в хорошому стані, від будь-якого каменем докинути до річки. 

— Докинути? 

— Ну, можна просто його туди впустити, — визнала Тітуня. — Міські звалища доглянуті, от погляньте, а широкий розмай… 

— Мадам, ми приїхали розважити це місто, а не купити його, — сказав Г’юл. 

Тітуня Оґґ скоса зиркнула на Томджона. 

— Просто хотіла звернути вашу увагу на його принади, — сказала вона. 

— Ваш патріотизм робить вам честь, — сказав Г’юл. — А тепер, будь ласка, полиште цей транспортний засіб. Напевне ж, вам іще треба позбирати хмиз. Ой-ой-ой. 

— Красно дякую за ваш перекус, — говорила Тітуня, злазячи на землю. 

— За наші обіди, — уточнив Г’юл. 

Томджон пхнув його ліктем в бік. 

— Міг би й поввічливіше, — прошепотів він. — Мало що… 

Він обернувся до Тітуні. 

— Дякую вам, ма… гей, та її вже й слід остиг! 

— Вони приїхали робити тут вистави, — сказала Тітуня. 

На її роздратування, Бабуня Дощевіск продовжила, спокійно сидячи на сонечку, лущити горох. 

— Агов? Ти нічого не хочеш сказати? Я тут здобуваю інформацію, все винюхую — а не готую собі горох для супу… 

— Для каші. 

— О, ну це все міняє, — форкнула Тітуня. 

— Яку саме виставу? 

— Вони не кажуть. Здається, щось для герцога. 

— На біса йому які-небудь вистави? 

— Про це вони не кажуть теж. 

— Може, це така військова хитрість для проникнення у замок, — з виглядом знавця припустила Бабуня. — Дуже розумно. У возах ти нічого не бачила? 

— Та там у них повно коробок, скринь і чого хочеш. 

— Не сумнівайся, в цих скринях повно зброї й обладунків. 

На обличчі Тітуні відбився сумнів. 

— Ці хлопці не здалися мені схожими на вояків. Вони занадто юні й прищуваті. 

— Це теж розумно. Гадаю, просто посеред вистави король проголосить себе королем — саме в ту мить, коли буде у всіх на очах. Хороший план. 

— Є нюанс, — сказала Тітуня, підбираючи гороховий стручок і вкидаючи його до рота. — Йому не дуже подобається наше королівство. 

— Та годі. Воно ж у його крові. 

— Я супроводжувала його добрий шмат часу. Не дуже-то в захваті він був від того, що бачив навколо. 

Бабуня завагалася. 

— Може, ти викликала в ньому підозру, — нарешті припустила вона. — Чи він міг бути надто перенапруженим для балаканини. 

Вона поставила таріль з горохом на землю і задумливо поглянула на ліс. 

— Хтось із твоїх лишився працювати в замку? — раптом спитала вона. 

— Ширл і Дафф допомагають на кухні. Це після того, як кухар остаточно з’їхав з глузду. 

— Чудово. Я маю дещо обговорити з Маґрат. Гадаю, нам треба буде піти на цю виставу. 

— Ідеально, — сказав герцог. 

— Дякую, — відповів Г’юл. 

— Ти описав той страхітливий інцидент один в один, — сказав герцог. — Можна було би подумати, ти сам там був. Ха-ха. 

— Але ж тебе там не було, я сподіваюся? — спитала леді Шельметь, нахиляючись уперед і впиваючись очима в гнома. 

— Це просто витвір моєї уяви, — поспішно сказав той. 

Герцогиня продовжувала свердлити його поглядом, роздумуючи, що цій уяві дуже пощастило, що її не витягли на замковий двір для дачі детальних пояснень чотирьом розлюченим коням і залізним ланцюгам. 

— Все так, — промовив герцог, гортаючи аркуші однією рукою. — Все точно-точно-точно так, як воно й було. 

— Як воно й стане, — прогарчала герцогиня. 

Герцог перегорнув іще одну сторінку. 

— Тут і про тебе є, — сказав він. — Неймовірно. Все слово в слово так, як я збираюся запам’ятати це до скону. О, бачу, у тебе і Смерть фігурує. 

— Це завжди популярно, — пояснив Г’юл. — Публіка завжди такого чекає. 

— Коли ви зможете показати виставу? 

— Поставити, — виправив Г’юл. — Ми вже репетирували. Тож коли вам завгодно, — додав він. 

«А тоді нарешті зможемо забратися звідси подалі, — подумав він, — подалі від твоїх очей, схожих на два смажених яйця, і цього гірського масиву жіночої статі в червоному, і цього замку, який притягує вітер, немов магніт залізо. Що я точно знаю — що ця моя п’єса не стане шедевром». 

— То скільки, кажеш, ми обіцяли заплатити? — спитала герцогиня. 

— Здається, ви говорили про премію в сотню срібних, — сказав Г’юл. 

— Воно того варте, — промимрив герцог. 

Г’юл поквапився полишити їх до того, як герцогиня почала б торгуватися. Він сам був би радий заплатити, щоб забратися звідси. «Справжня перлина», — подумав він. О боги, і як хтось міг би полюбити таке королівство? 

Блазень чекав на тому самому лузі з озером. Він тоскно дивився в небо і роздумував, куди ж у біса поділася Маґрат. Вона ж була сказала, що це їхнє місце; той факт, що наразі тут перебувало також і кілька десятків корів, навряд чи мав якесь значення. 

Маґрат з’явилася в зеленій сукні й кепському гуморі. 

— Що там за історія з п’єсою? — спитала вона. 

Блазень осів на повалену вербу. 

— Ти не рада мене бачити? — видушив він. 

— Та рада. Авжеж. Так от, щодо п’єси… 

— Моєму панові потрібно щось, здатне переконати людей, що він — законний король Ланкру. А в першу чергу, по-моєму, його самого. 

— Саме для цього ти їздив до міста? 

— Так. 

— Як мерзенно! 

Блазень не звернув на цей вигук уваги. 

— Ти воліла б, щоб гору взяв підхід герцогині? — спитав він. — То цей підхід полягає в тому, щоб повбивати побільше народу. Вона це любить. Почалось би справжнє бойовисько, і за будь-якого результату загинула б купа людей. Авжеж, цей метод може здаватися простішим. 

— Та де ж твоя мужність?! 

— Хто? 

— Ти не готовий шляхетно загинути в ім’я справедливості? 

— Мені більше сподобалося б в ім’я неї спокійно пожити. Вам, відьмам, добре — ви робите, що забажаєте; а я в безвиході, — сказав блазень. 

Маґрат присіла поруч із ним. 

«Дізнайся все про цю п’єсу, — наказала Бабуня. — Піди поговори з отим твоїм другом у дзвониках». 

Вона відповіла: «Він надто вірний герцогові. Він може геть нічого мені не розповісти». 

І Бабуня сказала: «Час напівкроків минув. Якщо доведеться, спокуси його». 

— Добре, а коли ж ту п’єсу покажуть? — спитала вона, підсуваючись ближче. 

— Воля твоя, мені, напевне, не можна про це говорити, — сказав блазень. — Герцог сказав мені, так, він сказав, щоб я в жодному разі не повідомляв відьмам, що це станеться завтра ввечері. 

— Ти правильно зробив, що не повідомляв, — схвалила Маґрат. 

— О восьмій. 

— Ясно. 

— Але, звеселімося, о пів на восьму ще буде шеррі для запрошених. 

— Хто ці запрошені, ти, гадаю, теж не повинен нікому повідомляти, — сказала Маґрат. 

— Саме так. Більшість ланкрських достойників. Ти ж розумієш, що я тобі цього не кажу? 

— Саме так, — підтвердила Маґрат. 

— Але я подумав, що ти маєш право знати, про що саме тобі не можна знати. 

— Логічно. В задній стіні замку досі є та хвіртка, що веде до кухонь? 

— Та, яку часто лишають без нагляду? 

— Вона. 

— Ох, у ці дні сторожі взагалі немає майже ніде. 

— Як гадаєш, а завтра в районі восьмої вечора там може хтось виявитися? 

— Ну, там можу виявитись я. 

— Гаразд. 

Блазень відштовхнув вологу морду надто зацікавленої ними корови. 

— Герцог на вас чекатиме, — додав він. 

— Ти ж сказав, ми не повинні були нічого знати. 

— Він сказав, що я не повинен вам нічого повідомляти. Але також сказав: «Проте вони все одно сюди з’являться — щиро на це