Террі Пратчетт - Віщі сестри, Террі Пратчетт

а правицю він драматично викинув уперед. — «Достойний муж не подвигами зброї і не жагою злого руйнування…» 

«Зараз буде як у Сто Латі, коли нас намагався пограбувати той чоловік, — подумав Г’юл. — Якщо ці дійдуть до того, щоб повіддавати нам свої мечі, що нам із тими мечами робити? І завжди так неприємно, коли вони починають ридати…» 

Саме цієї миті світ навколо набрав зеленавого відтінку і на межі слуху, здавалося, почулись інші голоси. 

— Там люди з мечами, Бабуню! 

— «…міцною сталлю дивовижне посікти…» — продовжив Томджон, тоді як примарні голоси вели своєї: 

— Мій король не повинен нікого ні про що молити. Маґрат, дай мені отой молочний глечик. 

— «…а поцілунок серцем співчуття…» 

— Це ж подарунок моєї тітоньки. 

— «…скарб всім скарбницям і корона всім царям». 

Настала тиша. Пару розбійників хлипали, затуливши обличчя долонями. 

Їхній ватажок спитав: 

— У тебе все? 

Вперше в житті Томджон, здавалось, розгубився. 

— Ну, так, — сказав він. — Е-е-е… Мені повторити? 

— Гарний був виступ, — визнав ватажок. — Але не розумію, до чого тут я. Я людина практична. Здавайте цінності. 

Вістря його тесака почало здійматися, доки не опинилося на рівні Томджонової горлянки. 

— А ви решта не стовбичте тут як ідіоти, — додав він. — Робіть, що кажу, чи хлопцеві кінці. 

Чудько, учень, обережно підняв руку. 

— Чого тобі? — спитав розбійник. 

— В-ви точно ув-важно слухали, пане? 

— Я не повторюватиму! Або я почую дзвін монет, або ви — булькання крові! 

Насправді ж цієї миті всі почули спершу наростаючий свист звідкілясь із небес, а потім — удар, з яким на шолом розбійника звалився молочний глек, боки якого під час падіння з великої висоти встигли взятися памороззю. 

Решта розбійників лише поглянули на наслідки — й кинулись навтьоки. 

Актори лишились, роздивляючись тіло. Г’юл підгилив чоботом уламок криги, на яку перетворилось молоко. 

— Ну-ну, — слабко сказав він. 

— Він же навіть нічого не встиг зрозуміти! — прошепотів Томджон. 

— Як справжній театральний критик, — пробурмотів гном. 

Глек був біло-синій; дивовижно, як дрібні деталі впадають в око в подібні моменти. Видно було, що він уже кілька разів розбивався, але черепки щоразу дбайливо склеювали. Хтось справді цінував цей глек. 

— Очевидно, — припустив гном, збираючи докупи рештки логіки, — це був якийсь рідкісний вид смерчу. 

— Але молочні глеки самі з неба не падають, — зауважив Томджон, демонструючи неймовірне людське вміння заперечувати очевидне. 

— Ну не знаю. Я чув і про риб, і про жаб, і про каміння з неба, — сказав Г’юл. — Чого б і посуду не падати, — він почав приходити до тями. — Це один з тих неприродних феноменів, які весь час трапляються в цих місцях, нічого незвичайного. 

Вони повилазили на вози й вирушили в незвичному мовчанні. Юний Чудько підібрав усі черепки глека, які зміг знайти, й акуратно склав їх у шкатулку. Всю решту дня він позирав на небо в очікуванні, що звідти звалиться цукерниця. 

В туманному склі кристала халабуди, що, здіймаючи пил, тяглися по передгір’ях Вівцескель, видавалися просто тобі вервечкою комах. 

— У них усе гаразд? — спитала Маґрат. 

— Вони тут уже все об’їздили, — повідомила Бабуня. — Може, актори вони й хороші, але орієнтуватись на місцевості їм варто повчитися. 

— Такий гарний був глек, — сказала Маґрат. — Тепер такого вже не дістанеш. Якби ж ти сказала, що задумала — он на полиці є праска. 

— В житті є речі, важливіші за молочні глечики. 

— Там на горлечку був такий гарний візерунок з квіточками. 

Бабуня не звернула на цю інформацію жодної уваги. 

— По-моєму, — сказала вона, — нам час поглянути на цього нового короля. Збирайся. 

Вона крякнула. 

— Ти крякнула, Бабуню, — похмуро сказала Маґрат. 

— Ні! Це був, — Бабуня пошукала слово, — смішок. 

— Я точно пам’ятаю, що крякати любила Чорна Еліс. 

— Дивись, не закінчи так само, як вона, — подала голос зі свого крісла біля каміна Тітуня. — Ти ж знаєш, під кінець вона трохи розумом поїхала. Отруєні яблука і все таке. 

— Просто, може, я засміялася… трохи хрипкувато, — Бабуня відчула, що забагато виправдовується. — І взагалі, у кряканні немає нічого поганого. Якщо не зловживати. 

— По-моєму, — сказав Томджон, — ми заблукали. 

Г’юл окинув поглядом випалену до пурпуру торф’яну пустку, що простягалася аж до стрімких урвищ самих Вівцескель. 

Навіть посеред літа на найвищих вершинах, ніби вимпели на вежах, виднілися пасемка снігу. Краса цього пейзажу так і просила літературного опису. 

Бджоли щосили трудилися в придорожньому чабреці — чи принаймні щосили створювали вигляд (та звук), ніби трудяться. Над полонинами клубочилися хмари. В цілому ж навколо панувала важка й неосяжна тиша краю, в якому не тільки немає людей, але якому вони й не потрібні. 

Як і дороговкази. 

— Ми заблукали ще миль десять тому, — сказав Г’юл. — А для нашого нинішнього становища ще й окремого слова не винайшли. 

— Ти ж казав, що в цих горах гномових шахт — як дірок у стільниках, — сказав Томджон. — І що гном ніколи не заблукає в горах. 

— Я казав «під землею». Там можна орієнтуватися по геологічних пластах і формаціях. Але не на поверхні. Ландшафт геть усе затуляє. 

— Ми могли б викопати тобі яму, — запропонував Томджон. 

Утім, це був гарний день, і видавалося приємним дозволити мулам іти як вони собі хотіли дорогою, яка звивалася між заростями болиголову та купами сосон, аванпостами близького лісу. Як припускав Г’юл, дорога кудись та мала вивести. 

Цей географічний міф погубив багатьох. Дороги зовсім не обов’язково куди-небудь ведуть — для них важливо тільки де-небудь початись. 

— Ми таки заблукали, еге ж? — через деякий час сказав Томджон. 

— Звісно, ні. 

— Тоді де ми? 

— В горах. Будь-який атлас підтвердив би. 

— Нам би спинитися та в когось запитати. 

Томджон окинув поглядом дику місцевість навколо. Десь завив кроншнеп, чи, може, бобер — Г’юл не дуже орієнтувався в питаннях дикої природи, принаймні якщо йшлося про об’єкти, вищі за рівень залягання вапняку. Навколо на цілі милі явно не було жодних розумних істот. 

— То кого ж ти зібрався запитувати? — саркастично поцікавився він. 

— А оту стареньку в кумедному капелюсі, — пояснив Томджон, вказуючи рукою. — Я вже давно за нею стежу. І кожного разу, коли вона боїться, що я її помічу, пригинається за кущами. 

Г’юл обернувся і глипнув на зарості ожини, які заворушилися без жодного вітру. 

— Доброго здоров’ячка, матінко! — гукнув він. 

З заростей виткнулося розлючене обличчя. 

— Яка я тобі матінка?! — спитало воно. 

Г’юл завагався. 

— Це просто привітання, пані… пані… 

— Панно, — відрубала Бабуня Дощевіск. — І я просто бідна бабуся, яка збирає туточки хмиз, — виклично додала вона. 

Відьма прочистила горло й продовжила: 

— Ой-ой-ой. Ви так мене злякали, юначе. Нещасне моє стареньке серце. 

В каравані запала мовчанка. Нарешті Томджон сказав: 

— Даруйте? 

— Що? — спитала Бабуня. 

— Що «нещасне ваше стареньке серце»? 

— А що нещасне моє стареньке серце? — перепитала Бабуня, яка не звикла грати стареньких бабусь і відтак мала вкрай незначний досвід виконання цієї ролі. Просто традиція передбачала, що юні спадкоємці тронів, нечесно позбавлені спадку, зазвичай діставали допомогу от від таких загадкових бабусь, які збирали хмиз, — і Бабуня не збиралася відкидати традицію. 

— Ну, ви ж самі про нього почали, — сказав Г’юл. 

— Та це неважливо. Ой-ой-ой… Напевне, ви шукаєте шлях до Ланкру, — роздратовано промовила Бабуня в прагненні чимшвидше дійти до суті справи. 

— О, так, — сказав Томджон. — Уже весь день. 

— Ви проїхали потрібний поворот, — повідомила Бабуня. — Поверніться приблизно на дві милі, а там, зразу за сосновим лісочком, рушайте праворуч. 

Чудько