Зигмунт Мілошевський - Безцінний

сліпучо блискучого здибленого коня. Якби Серджіо Пінінфаріна міг побачити своє дітище в мазовецькій стодолі, він, мабуть, заплакав би.

Перший отямився Ґмітрук. Увійшов до стодоли, обійшов автомобіль і глянув на Кароля очима людини, якій щойно довели й показали, що Земля пласка.

— Феррарі комбі? П’ятидверна? Це якийсь жарт?

Кароль відкрив дверцята електронним ключем.

— До купе всі не помістилися б. Сідайте, розповім дорогою.

«Їдь далі цією дорогою чотириста, двадцять, п’ять кілометрів», — поінформував їх навігатор, коли за Жирардовом виїхали на автостраду А2.

Кароль перемкнув передачу й натиснув на газ, авто під задоволене булькотливе мурмотіння за дві з половиною секунди плавно збільшило швидкість зі ста до ста п’ятдесяти, м’яко втискаючи їх у сидіння.

— О Господи, — прошепотів Ґмітрук, що сидів поруч із водієм.

Завжди стриманий офіцер мав сльози на очах і такий вигляд, ніби після років пошуків знайшов секту, яка відкрила йому очі на все. Віддати майно? Легко. Віддати дружину? Без проблем. Учинити ритуальне самогубство? Охоче. Тільки б тут, на цій світло-коричневій обшивці.

— Під Берліном змінимось, о’кей? — кинув Кароль, не повертаючи голови. У його темних «авіаторах» відбивалася дорога, яку пожирало Феррарі.

Ґмітрук не відповів. Зворушений, ствердно кивнув головою й видав звук, схожий на писк.

Ліза і Зоф’я з розумінням перезирнулися.

— Усе то дебіли, — буркнула Ліза. — Усе дебіли.

«Їдеш з недозволеною швидкістю», — попередив навігатор, укотре перериваючи розповідь Кароля. Не проїхали ще й ста кілометрів.

— Дуже прошу, вимкни це, бо викину ту твою леді-доміну за вікно, перш ніж доїдемо до Познані, — сказала Лоренц із заднього сидіння.

Мала рацію. Різні навігатори по-різному скеровували водія. Були такі, що просили, такі, що наказували, були трохи ображені. Цей же навігатор був владний, наче жінка з нагайкою. «Хтось сьогодні дуже неґречний і їде з недозволеною швидкістю».

— І цей султан? — Ґмітрук повторив останню фразу, щоб Кароль повернувся до розмови. Чоловіки були у своєму світі, істоти на задньому сидінні для них не існували. Зрештою Ліза й так уже спала, відпочиваючи після нічних ексцесів.

— Султан Брунею, Хассанал Болкіах, як тоді, так і нині один із найбагатших людей світу. У середині дев’яностих Серджіо Пінінфаріна, головний дизайнер Феррарі, на жаль, уже світлої пам’яті, отримав конверта із замовленням від султана. У конверті був чек на кілька мільйонів доларів і записка такого змісту: зробіть мені Феррарі, у яке я зможу посадити всю родину. З повагою, Хассанал Болкіах. Це мав бути образний вислів, оскільки в середині дев’яностих у султана було дві дружини і десятеро дітей, і він потребував швидше Ікаруса, ніж Феррарі. Але замовлення було розтлумачено як Феррарі, в якому багато місця. І створено невелику серію спеціальних автомобілів, які були варіацією моделі 456 GT. Спереду Феррарі, посередині Феррарі, ззаду щось на кшталт Ніссана. У підсумку для султана виготовили вісімнадцять штук. Шість кабріолетів, шість комбі, таких як оцей, і шість седанів.

— Зв’язати шнурком, і вся родина вільно поміститься, — прокоментувала Лоренц.

— Феррарі седан? — Очі в Ґмітрука стали як блюдця.

— Ззаду виглядає як новий Ансер.

— Але загалом, — Ґмітрук погладив шкіряну обшивку панелі приладів так ніжно, що Ліза мала б позаздрити, якби це бачила, — це Феррарі? Двигун і все інше.

— Дванадцять циліндрів у V-подібній системі, п’ять з половиною літрів, 436 кінських сил, п’ять секунд розгону до сотні. Першої сотні. Сім наступних до другої. Ну і цей звук.

Кароль додав газу, забулькотіло, біла стрілка на спідометрі жваво підскочила й зупинилася на двохстах.

«їдеш із недозволеною швидкістю».

— Боже, Каролю, ти не знаєш, як її вимкнути?

— Скільки витягує?

— Чесно? На двохсот п’ятдесяти здаюся. Ще й на польських дорогах.

— Це ж автострада, — зауважила Лоренц.

— Але польська.

— Ти хочеш сказати, що купив авто в султана Брунею?

— Це заплутана історія. Як я казав, султан мав дві дружини, з першою одружився в шістдесятих і, зрештою, живе з нею й досі. Йому майже сімдесят, вона молодша за нього на три дні. З другою дружиною, молодшою від нього на десять років стюардесою національних авіаліній, одружився у вісімдесятих і розлучився з невідомих причин після двадцяти років подружнього життя. Колишня пані султанова виїхала до Великої Британії, забравши з собою частину майна, зокрема цей автомобіль. Який згодом потрапив до рук члена королівської родини… Не дивись на мене так, якийсь далекий родич, не з перших сторінок таблоїдів… Він був великим шанувальником автопрому, але ще більшим шанувальником сучасного мистецтва. Звернувся до мене кілька років тому, бо знав, що я приятелюю з одним польським митцем, якого він дуже цінував і до якого мав незвичайне прохання.

«їдь далі цією дорогою сто, вісімдесят, сім кілометрів».

— Я зустрівся з художником, і він, тоді вже літній чоловік за сімдесят, погодився написати картину на прохання аристократа. На полотні розміром сто дев’яносто шість на сто тридцять п’ять сантиметрів акриловими фарбами написав одне число: п’ять мільйонів шістсот сім тисяч двісті шістдесят.

Ґмітрук подивився на нього, звівши брови.

— Навіщо?

— Роком раніше в аристократа померла єдина донька, їй було майже одинадцять. Нещасний випадок на велосипеді. Він був біля неї, коли її намагалися врятувати. І коли лікар згідно з правилами голосно продиктував час смерті. Ця трагедія його зламала. Відтоді в нього з’явилась якась нав’язлива математична ідея — він множив і ділив хвилини й години. Нарешті вирахував певне число, число хвилин життя його доньки від запису в лікарняних документах з дня її народження аж до того, що почув у мить її смерті. Вирішив, що це, так би мовити, магічне число, число всесвіту. І якщо коротко: художник не хотів грошей за роботу, а я отримав автомобіль. Не був впевнений, чи це правильно, але довго не опирався.

— І що це за художник? — спитав Анатоль.

— Роман Опалка, — озвалася ззаду Ліза з заплющеними очима.

— Саме так, — підтвердив Кароль. — Тільки в нього можна було замовити щось подібне. Опалка в 1965 році розпочав проект «Від одного до нескінченності». У лівому верхньому куті першого полотна написав цифру один, потім два, потім три. У правому нижньому куті вийшло в нього, не пригадую, щось близько тридцяти тисяч. І почав наступне полотно, пишучи таким чином кількасот чисел щодня протягом майже сорока наступних років. Досить швидко почав обережно пояснювати кожне наступне полотно, записувати себе під час читання чисел і робити знімки. Завжди один і той самий ракурс, простий портрет, майже як на документи, нерухоме обличчя, однакова біла сорочка. Попервах це могло бути дивацтвом, але після тридцяти шести років щоденної, послідовної сізіфової праці народилося найдовершеніше свідчення минущості в