Гілберт Кійт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

дві коси, обличчя на диво бліде. Вона була схожа на давньогрецьку статую. Та її очі виблискували, а голос пролунав доволі впевнено.

— Ви — отець Бравн? — запитала вона.

— А ви — місіс Бовлнойз? — серйозно відізвався священик. Потім він уважно подивився на неї і додав, — бачу, ви вже знаєте про сера Клода.

— Звідки ви знаєте, що я знаю? — спокійно запитала вона. Священик не відповів на запитання.

— Ви бачилися з чоловіком?

— Мій чоловік удома, — відповіла місіс Бовлнойз. — Він тут ні до чого.

Священик знову не відповів, і жінка підійшла ближче. У неї були дуже виразні риси обличчя.

— Сказати вам ще щось? — запитала вона, а на її обличчі з’явилася несмілива посмішка. — Я не думаю, що це зробив він. І ви теж так не вважаєте.

Отець Бравн подивився на неї довгим і вагомим поглядом, а потім серйозно кивнув.

— Отче Бравне, — промовила жінка, — я розповім вам усе, що мені відомо. Та спочатку хочу попросити вас про послугу. Поясність, чому ви не повірили, як всі инші, що це скоїв мій чоловік? Я знаю, які про мене ходять плітки. Я також знаю, що все складається не на нашу користь.

Отець Бравн виглядав доволі збентеженим. Він потер рукою лоб і промовив:

— У мене є дві думки, — сказав він. — Одна доволі дріб’язкова, инша — дуже невизначена. Однак, вони не дозволяють мені ствердити, що вбивця — містер Бовлнойз.

Він повернув своє збентежене кругле обличчя до зірок і неуважно продовжував:

— Почнемо з невизначеної думки. Я, знаєте, звертаю велику увагу на невизначені думки. Все те, що «не може бути доказом» мене якраз і переконує. Я схиляюся до думки, що моральна неспроможність є найбільшою з усіх можливих неспроможностей. Я не надто добре знаю вашого чоловіка, та в цьому випадку цей злочин можна назвати моральною неспроможністю. Але не думайте, що я вважаю, ніби Бовлнойз не міг бути настільки грішним. Кожен буває більш або менш грішним, все залежить від того, що ми обираємо. Ми можемо виправляти наші моральні міркування, та ми не можемо докорінно змінити свої найглибші бажання та вподобання. Бовлнойз, звичайно ж, міг здійснити вбивство, але не це. Він не зміг би вихопити шпагу Ромео з романтичних піхов, він не почав би вбивати свого ворога на сонячному годинникові, ніби на вівтарі, Бовлнойз не зміг би залишити тіло посеред троянд або викинути шпагу серед сосен. Якщо Бовлнойз задумав би когось вбити, він зробив би це тихо і важко, так, як роблять щось сумнівне: п’ють десяту склянку портвейну або читають розпусного грецького поета. Ні, романтична поведінка не притаманна Бовлнойзу. Це більше подібне на Чемпіона.

— Ах! — промовила жінка, і її очі заблискотіли наче діяманти.

— А дріб’язкова думка полягає ось у чому, — продовжував отець Бравн. — На шпазі залишилися відбитки пальців. На відполірованій поверхні, на склі або на сталі їх можна помітити через деякий час. Ці сліди залишились внизу леза. Я не маю зеленого поняття, чиї це відбитки, але хто і навіщо триматиме шпагу за кінець леза? Шпага доволі довга, і саме тому нею зручніше нападати на ворога. У кожному разі, майже на кожного ворога. На всіх ворогів, окрім одного.

— Крім одного, — повторила місіс Бовлнойз.

— Є лише один ворог, — продовжував отець Бравн, — якого легше вбити кинджалом, аніж шпагою.

— Я знаю, — відповіла жінка. — Себе.

Запанувала важка тиша, а потім священик тихо, але доволі різко промовив:

— То що, я маю рацію? Сер Клод сам убив себе?

— Так, — відповіла вона, а її обличчя застигло наче мармур. — Я бачила, як він це зробив.

— Він помер через те, що любив вас? — запитав отець Бравн.

На обличчі жінки з’явився вираз, який не можна назвати ані жалістю, ані розкаянням. Це було зовсім не те, що очікував побачити її співрозмовник. І вона раптом голосно і виразно промовила:

— Я не вірю, що він коли-небудь любив мене. Він просто ненавидів мого чоловіка.

— Чому? — запитав священик і повернув своє кругле обличчя до неї.

— Він ненавидів мого чоловіка тому, що… це доволі дивно, я навіть не знаю, як це вам сказати… тому, що…

— Так? — терпеливо промовив отець Бравн.

— Тому що мій чоловік не ненавидів його.

Отець Бравн лише кивнув і, здається, все ще слухав. Він відрізнявся майже від усіх детективів, справжніх чи вигаданих, тим, що не вдавав, ніби не розуміє, коли чудово розумів, про що йдеться.

Місіс Бовлнойз ще на крок наблизилася до священика, на її обличчі був вираз напруженої рішучости.

— Мій чоловік — велика людина, — промовила вона. — Сер Клод ніколи не був великою людиною. Так, він знаменита та успішна особа. Мій чоловік ніколи не був таким. Зрештою, і це свята правда, він ніколи не прагнув чогось подібного. Він не очікує, що його погляди можуть принести йому славу, так само, як славу не приносить куріння сигари. У подібних справах він такий нетяма. Він так і не подорослішав. Йому подобається Чемпіон так само, як колись у школі; він захоплюється ним так, як захоплюються кимось, хто за обіднім столом вміє показувати усілякі фокуси. Моєму чоловікові навіть у голову не прийшло б, щоб заздрити Клоду. А Чемпіон усім своїм єством прагнув, щоб мій чоловік заздрив йому. Він аж божеволів від цього. Ось тому він і наклав на себе руки.

— Так, — промовив отець Бравн. — Здається, я починаю розуміти.

— Невже ви не бачите цього? — вигукнула жінка. — Тут все продумано. Навіть це місце вибране спеціяльно. Чемпіон поселив Джона у маленькому будиночку неподалік свого маєтку, ніби якогось утриманця, щоб змусити його почуватися невдахою. А Джон ніколи не відчував чогось подібного. Він взагалі не думає про такі дрібниці, ніби неуважний лев. Чемпіон постійно вривався до Джона у найбільш не відповідний час, наприклад, під час дуже скромного обіду, і намагався здивувати його якимось щедрим і дорогим подарунком чи святковим сюрпризом, або ж намагався спокусити цікавою поїздкою, немов Гарун Альрашид. А Джон ввічливо приймав подарунок або ж доброзичливо відмовлявся, без особливого хвилювання, як лінивий школяр, що не надто переймається такими дрібницями. Так минуло п’ять років, і Джон жодного разу навіть бровою не повів. Ось тоді сер Клод Чемпіон ніби збожеволів.

— І Аман почав розповідати, як возвеличив його цар, — промовив отець Бравн. — І він казав: «Всього цього мені замало, поки я бачу, що юдей Мардохей сидить біля царських воріт».[27]

— Перелом почався тоді, коли я вмовила Джона дозволити мені відіслати його гіпотези в один науковий журнал, — продовжувала місіс Бовлнойз. — Ними