Йорн Лієр Хорст - Одержимий злом

голову обличчям догори. Воно було вкрите пухирями й роз’їдене хлором. Очі заплющені. Рот широко розтулений і перекошений. Але це був Том Керр. Він був мертвий.

Розділ 62

Вістінґ завернув на доріжку, повільно під’їхав до будинку. Зупинився, однак з авта не виходив, сидів, склавши руки на кермі. Фари освітлювали стіну й ґанок. Двері треба фарбувати. Він уже й не пригадував, коли фарбував їх востаннє. Думка зблиснула й зникла. Він вимкнув запалювання, і навколо впала темрява.

Такого раніше не бувало. Він ніколи не полишав незавершеної роботи. Траплялися справи, які заводили в глухий кут, і їх доводилося відкладати, але він завжди був в активному русі. Відчуття, що ним знехтували, вибивало зі звичної колії.

Вістінґ вийшов з авта у вечірню прохолоду, глянув на будинок Ліне, а тоді відчинив вхідні двері, увімкнув зовнішнє світло.

У будинку було тихо й темно. Хатня пустка лише помножила відчуття безсилля. Воно точило його зсередини, наче голод.

Він рушив на кухню, відчинив холодильник, вийняв неповну коробочку магазинного салату й м’ясну нарізку. Трохи попорпався в їжі, тоді відсунув тарілку й дістав принесений з роботи ноутбук.

Знахідка в Естмарці облетіла вже всі новини. Фото Тома Керра й заголовки про те, що знайдене тіло належить саме йому. І, звісно ж, фотографія Семмельмана в яскравих спалахах фотокамер. Минуло щойно кілька годин після його призначення, а він уже зміг показати вагомий результат.

Вістінґ не читав статті, але подумав, що оприлюднення новини про смерть Керра було правильним кроком. Думка, що він десь ходить серед людей, лякала. Тож не було причин приховувати цю інформацію.

Він завантажив робочу програму, клацнув на справу Тома Керра, однак у доступі йому було відмовлено. Файл позначався червоною рамкою із забороною. Коли навів «мишку» на рамку, виринуло повідомлення, що діалогове вікно заблоковано, а права адміністратора сторінки покладено на Ґюру Стемстад або Ідара Семмельмана. У разі службової необхідності можна контактувати з ними.

Вістінґ спробував відкрити файл з матеріалами справи Марен Доккен, але теж безуспішно.

Його посада й службові функції передбачали більші права, ніж в інших. Зазвичай він мав доступ до всіх справ і конфіденційних документів, закритих для решти з метою завадити витоку інформації. Навіть до тих, які не були в його прямому віданні. Тепер же його відрізали від усього.

Комп’ютерна система мала ще функцію прямого спілкування, де службовці могли обмінюватися короткими повідомленнями поза електронною поштою. Замигав маркер, що хтось намагається вийти з ним на зв’язок. Вістінґ відкрив віконце. Коротке повідомлення надіслав Тім Скаґе, слідчий з Осло. Ім’я Гелене Нурюм і посилання на відеодопит з нею.

Вістінґ клацнув на посилання. На моніторі з’явилося зображення кімнатки з голими стінами, у якій по обидва боки столу сиділи дві жінки. Жінка праворуч була вдягнена в діловий костюм, перед нею лежала тека з документами. Жінка ліворуч з лискучим, темним волоссям мала кругле, трохи здивоване обличчя. Гелене Нурюм, мати третьої жертви. Дівчину так і не знайшли.

Зазначений у правому кутку час свідчив про коротку тривалість допиту — лише 24 хвилини.

Вістінґ увімкнув запис. Слідча розпочала з формальної процедури. Назвала час і місце, повідомила, що йдеться про допит свідка в зв’язку з розслідуванням смерті Кріса Пауста Бакке, не ознайомлюючи жінку по другий бік столу з тим, що загиблий, швидше за все, передав гранату спільникові Тома Керра для організації втечі. Приховала також інформацію, що його смерть кваліфікують як убивство.

— Звідки ви знаєте Кріса Пауста Бакке? — запитала полісменка.

Вона почала відразу з наступу. Давала зрозуміти, що поліція знає про їхнє знайомство, тим самим унеможливлюючи ухиляння від відповіді.

Та Гелене Нурюм похитала заперечно головою.

— Я не знаю, хто це.

Одягнена в цивільне жінка кивнула, погортала блокнот, мовби переходячи до альтернативного плану.

— Який у вас мобільний? — запитала вона.

— iPhone.

Полісменка зачитала номер. Гелене Нурюм підтвердила: так, номер телефону її.

— Ще хтось може ним користуватися?

— Ні.

— Сторонні могли мати до нього доступ?

— Як це?

— Ви носите мобільний постійно при собі чи, буває, забуваєте вдома і хтось інший може відповісти на дзвінок?

— Переважно при собі. Я живу сама.

Полісменка кивнула.

— У вівторок 25 серпня о 21.53 Кріс Пауст Бакке телефонував до вас, — сказала вона. — Про що ви говорили?

Гелене Нурюм похитала головою.

— Це якась помилка. У мене прихований номер. Хтось випадково набрав. Я не знаю людини з таким іменем.

— Таке буває? Вам часто дзвонять, помиляючись номером?

— Іноді.

Полісменка посунула через стіл аркуш паперу.

— Ця розмова тривала понад хвилину, — тицьнула вона пальцем в аркуш. — Щось задовго як для випадкової розмови.

Гелене Нурюм мовчки вивчала папірець. На обличчі малювалася розгубленість. Не напускна. Вона мовби відшукувала в пам’яті пояснення або ж не могла миттю придумати виправдання.

— Пригадуєте, хто дзвонив? — запитала полісменка.

— Ні…

Гелене Нурюм вийняла телефон. Збоку здавалося, що перевіряє вхідні дзвінки.

— У моєму мобільному мало пам’яті, — промовила вона.

Полісменка повторила дату й час дзвінка.

— Пам’ятаєте, де ви були того вечора?

Гелене Нурюм перевірила свій календар, похитала головою.

Допит перейшов в інше русло.

— Ви контактуєте з колишнім чоловіком?

— Ми розлучені вже двадцять років.

— У вас далі його прізвище.

— Це — моє родове прізвище. Він взяв його, коли ми одружувалися. Хотів почати життя наново. Тоді я не знала, що його прізвище тягне за собою поганий шлейф.

— Тобто?

— Хіба цього нема у ваших паперах? — здивувалася Гелене Нурюм. — Він сидів. Ще до нашого знайомства. Там, звідки він родом, його звинуватили у «важких тілесних». Потім знову засудили за те саме. Уже після розлучення. Ми витримали разом лише три роки.

— Спілкувалися після зникнення доньки?

Гелене кивнула.

— Мусили спілкуватися. То ж наша донька. Ніхто з нас більше не мав дітей. Він важко це пережив, хоча Таран уникала його останніми роками. Він же відсидів і за зґвалтування.

Раптом риси її обличчя заціпеніли, ніби від несподіваного здогаду чи думки. Жінка підвела голову, втупилася у стелю. Полісменка не заважала їй думати.

— Був дивний дзвінок, — нарешті озвалася Гелене Нурюм. — Я ще подумала, що він якось пов’язаний з Юганнесом.

— Коли?

— Десь три-чотири тижні тому. Пізно ввечері, з невідомого номера. Тобто з такого, який не висвітлюється на екрані.

Вона тицьнула пальцем на аркуш.

— Мабуть, то був він. Чоловік. Сказав, що має ті штучки, які ми просили.

Вістінґ нахилився ближче, щоб краще чути.

— Які штучки? — запитала полісменка.

— Я теж про це запитала. Але він нічого не пояснив. Лише повторив, що виконав моє прохання. Я подумала, що чоловік помилився