Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

— Про що? — перепитала я і потерла очі, щоб мама подумала, буцім я щойно прокинулась.

— Про зміну імені. Хочеш тепер називатися Седі Сілберманн?

— Пітер удочерить мене?

— Дитинко, я не можу цього зробити, — відповів Пітер. — Твій тато іще живий.

— Отже, ми будемо всім брехати?

— Брехати? Ні, звісно, що ні!

— Тоді виходить, це буде як у театрі, правильно?

— Так! Ти все чудово зрозуміла! Ти гратимеш роль Седі Сілберманн. Що скажеш?

— Круто! — вигукнула я.

Пітер усміхнувся і розчавив недопалок у попільничці.

— Зрештою, — повів він далі, — Седі — це чудове єврейське ім’я. На івриті це означає «принцеса».

— Невже? — здивувалася мама.

— А ти не знала?

— Чесно кажучи, ні.

— Чому ж ти назвала її Седі?

— Просто мені сподобалося це ім’я.

— Що ж, тепер у неї є причина його носити. О-ля-ля, та вам, дорогенькі, треба все пояснювати!

Я не зрозуміла, що то була за причина, але вперше в житті моє ім’я подобалося мені, бо відсилало до чогось іншого, крім суму й садизму. Принцеса!

— А я тепер, — спеціально для мене додала мама, — щоразу, як співатиму, зватимусь Еррою. Як тобі?

— Чом би й ні? — мовила я, виструнчившись на задньому сидінні, — тілу було боляче, але серце раділо. — Мені подобається, але я хочу піпі.

Не можу сказати, що моє перше враження від Мангеттена було неймовірним: так само, як і Торонто, велетенське місто, яке тягнулося, скільки око сягає, однак було гіршим; усе почалося погано, бо Пітер проґавив з’їзд із шосе, а мама зауважила: «Браво!» — і певний час у салоні панувала гнітюча тиша. Зрештою ми знайшли наш будинок на Норфолкській вулиці, помешкання було розташоване на шостому поверсі без ліфта, знайшов його Пітер, коштувало воно недорого, бо друг, який його здав, щойно помер від передозування.

Стіни було пофарбовано у чорний колір, їх прикрашали жовті панно, штори також були чорно-жовті, а стеля — яскраво-червоною.

— Ти диви, — мовив Пітер, — це ж круть!

Звісно, було піаніно — без цього мама ні за що не погодилась би на переїзд. І перше, що вона зробила, коли зайшла, — це перевірила, чи воно налаштоване.

Важко хекаючи, ми підняли багаж нагору — і тільки тоді я зрозуміла, що життя з дідусем, бабусею й Гілером стало далеким і нечітким спогадом. У помешканні була тільки одна кімната — і вона стала моєю; мама і тато (я намагалася призвичаїтись називати Пітера татом) мали спати на канапі у вітальні. Я вистромила голову з вікна своєї кімнати, щоб роздивитися вулицю: там гралося чимало дітей, а на тротуарі була неймовірна кількість сміття і собачих какашок. І все оповивав дивний дух, який одразу мені сподобався.

Оскільки для покупок було надто пізно, ми вечеряли у китайському ресторані, і Пітер спробував навчити мене їсти паличками, та вони весь час випадали в мене з рук, і зрештою офіціант приніс мені виделку. Наприкінці кожен отримав китайське печиво з побажанням усередині. Пітерові передбачили: «Скоро ви заробите купу грошей», — і ми розсміялися. У маминому було: «На вас чекає слушна нагода», — а у моєму: «Скористайтесь вашим новим житям», — і я оніміла від подиву.

Мама і Пітер-так-званий-тато не подумали, чим зайняти мене впродовж літа, і мене це цілком влаштовувало. Самі вони з ранку до вечора стирчали у студії звукозапису — це їх заохочувало і тішило. Неподалік від нас була бібліо­тека, мама приносила цілі стоси дитячих книжок, тож літо перетворилося на свого роду нескінченний рай, де я мала право досхочу жерти, читати і спати і де практично не було жодних правил. Щодо моїх особистих правил... навіть якщо Ворог досі скептично стежив за всіма моїми вчинками, можна було подумати, що він вирішив на деякий час відступити: відколи ми переїхали, він не кричав на мене й не примушував робити собі боляче. Мені навіть вдавалося вдягатись без особливих проблем — а втім, улітку вдягатися завжди простіше.

Отже, я вперше спробувала те, що називається сімейним життям, — і мені страшенно сподобалося. Щоранку сонце будило мене, заливаючи променями кімнату, і я йшла до вітальні лоскотати голі ноги Пітера й мами, які визирали з-під ковдри, а вони сердились, щось бурмочучи і брикаючись. Дивно було бачити маму голою в ліжку з голим чоловіком, але сімейне життя мало бути саме таким, тому я мусила звикнути.

Я навчилась варити каву, гарно розташовувати чашку, вершки і цукор на таці та приносити їх мамі в ліжко.

Пітер був дуже милий зі мною. Він вигадав гру, яку ми назвали «перекицьки»: спершу він хапав мене у свої обійми, далі я робила кілька стрибків на місці, потім один високий стрибок — щоб ногами зачепитися за талію Пітера, а тоді відкидалась навзнак — так, щоб моє волосся теліпалося по підлозі; тоді я переносила ноги вперед і складала їх літерою V на грудях Пітера, а він тягнув мене вгору, поки я не з’єднувала їх на його шиї, після чого він обережно вигинав мене назад, я робила оберт і падала назад на ноги. Оце й були перекицьки, дуже весела гра, хоча Пітер постійно глузував з моєї ваги і вдавав, ніби за два-три рази вже не має сили.

Незабаром навколо мами утворилася група нових приятелів — наскільки я могла судити, вони були точними копіями її друзів з Торонто: ті самі бороди, те саме розкудлане волосся, та сама побожна шана до її голосу. Довгими вечорами вони пили вино, курили «керуак» і слухали диски, і коли мені хотілося спати, я просто йшла до своєї кімнати й зачиняла двері, а коли мені було цікаво, що буде далі, я могла досхочу дивитись у замкову щілину.

Авжеж, часто наше помешкання нагадувало склад — та, як каже мама, бездоганних людей не буває! Коли закінчувалися чистий посуд і чиста білизна, коли не було вже куди ногу поставити від нагромадження речей на підлозі, мама сторчголов кидалася в прибирання, терла, мила, мела, прасувала, витрушувала килими з вікна — і водночас співала хіти «Бітлз», навмисно їх викривляючи: «Please squeeze me, whoa, yeh, like I queeze you!»[29]

29 липня був мій сьомий день народження, і мене відвели до зоопарку в Бронксі, а коли я втомилася, тато схопив мене на руки і посадив собі на плечі. Було дуже круто — бачити все і всіх з такої височини й відчувати волосся на голові тата між моїми коліньми і