Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

в останню мить перед відходом поїзда, батько сказав з іронією в голосі: «Може, нагодиться весілля, то не поспішай, нас дочекайся». Вона не порушила цього батькового побажання. І коли Віктор запропонував віднести заяву до загсу, попрохала почекати повернення батьків. Він на те відповів, що йому байдуже: матимуть вони шлюбне посвідчення чи ні, він-бо її й так вважає своєю дружиною. «Твої батьки з’являться через рік, — сказав він, усміхаючись, — отже, ти постарієш на рік і, таким чином, наблизишся до мого віку». «Але ж і з твого рахунку ніхто того року не спише», — відповіла вона. «Астрономічного року не спишуть, це напевне, а от щодо біологічного, то тут ми ще побачимо». А потім раптом сказав: «Ми з тобою оригінальне подружжя — свою першу шлюбну ніч провели за цілий рік до шлюбу». Оксана ловилася на тому, що ні-ні, та й гляне на свої руки, ніби його хвороба — це і її хвороба. Вона вийшла на балкон і там довго стояла, звівши очі в мерехтливе серпневе небо.

Було вже пів на одинадцяту, коли фари таксі висвітили на причілку Вікторового будинку номер. Якийсь час Оксана в нерішучості стояла біля під’їзду, та нарешті відважившись, попрямувала до ліфта. Після її дзвінка минула хвилина, а то й більше, перш ніж за дверима почувся якийсь рух. В шпарину виглянула мокра голова господаря.

— Зараз, — сказав Віктор, причиняючи двері.

За мить явився з обмотаним навколо стегон рушником, мокрий, з налиплими на плечах пелюстками якоїсь трави. Але не це вразило Оксану, а блискуча поверхня замість шкіри, схожа на фіолетовий целофан. І це на місті гарного чоловічого тіла, ласку і тепло якого вона зазнала ще зовсім недавно.

— Я ж попереджав: зараз нам бути краще окремо, — сказав він, дивлячись в її розширені від ляку і подиву зіниці. — Та проходь же.

Він зайшов у ванну, а Оксана, ставши посеред кімнати, дала волю сльозам. Раптом її увагу привернули скульптурні погруддя літнього чоловіка і дівчини, які стояли на підвіконні. Прикипіла поглядом до погруддя дівчини, відчуваючи, як її захлюпує хвиля ревнощів. Навіть угамувалися глухі ридання, що душили її. Тим часом у ванні припинився плюскіт, отже, він обтирається і зараз мусить з’явитися. Промокнула носовичком сльози і, діставши з торбинки люстерко, зробила спробу надати обличчю байдужого вигляду. І тут вона помітила, що її засмагле в дзеркалі і біле з глею — те саме обличчя.

З ванни вийшов Віктор. Смугаста піжамна пара з курткою, застебнутою під саме підборіддя, робили його худішим і довшим.

— Чого прийшла? — запитав.

— Захотіла, то й прийшла, — відповіла майже зухвало. — Назвав дружиною — терпи.

— Пам’ятаєш казку Лепренс де Бомон «Красуня і звір»? — знову запитав він.

Оксана кивнула.

— Пригадуєш, яка метаморфоза відбулася з Чудовиськом? Воно перетворилося на прекрасного принца. Так оце, — він ткнув пальцем себе в груди, — не той випадок. Аналогічної метаморфози не буде, — і, повагавшись, додав! — Схоже на те.

— Навіщо ж так похмуро, любий? Ні вірність, ні доброта людська не перевелися. Адже це завдяки їм Чудовисько перетворилося на гарного принца.

— Цих якостей замало. Потрібні ще розум і величезні знання…

— Немає нічого гіршого за зневіру. Ти пробував лікуватися?

— Пробую. Дві години кис у ванні з чистотілу.

— І як ти себе почуваєш?

— Добре, але тільки у воді.

Оксана не ворушилася — вдавала, що спить. Вона лежала на розкладачці біля прочинених навстіж балконних дверей. Віктор, який, здавалося, давно вже спить, тихо підвівся. Він довго стояв над нею, а потім нахилився і торкнувся пошерхлими губами її плеча; вона відчула його тривожне дихання. Перегодя до неї долинув з ванни шум води. Якийсь час вона дивилася в темно-синій безкрай за дверима, який, немов різдвяну ялинку, убрано в густу мережу вогників, а тоді її здолав сон…

Прокинулася на зорі. Вікторове ліжко було порожнім. На кухні його теж не було. Він лежав у ванні, в неприродній позі. Вода була йому по шию: ліва рука, синьо-фіолетова, як і все тіло, звисала з краю ванни, торкаючись пальцями підлоги. На мить Оксана заціпеніла, очі напружено вдивлялись у заросле вже щетиною, сіре обличчя. Крик жаху ось-ось мав зірватися з її вуст, і тут вона помітила, як поволі відхлинає вода від його грудей, а згодом — ледь вловимий порух він. Він спав. Коли прокинувся, Оксана обережно занурила в холодну вже купіль гнучкий душ і пустила теплу воду.

Вперше за останній тиждень я виспався. На душі розвиднілось, а в м’язах відчував не знану досі бадьорість. Може, вода є отим середовищем, яке найліпше відповідає моєму станові? А може, причина психологічна: поряд Оксана? Вона поклала на батарею свіжу білизну і не будила, аж поки моє тіло не наситилося літеплом і я сам не прокинувся. Коли ж вийшов з ванни, на кухні вже парувало картопляне пюре і шкварчала на сковороді яєшня. Як я не придивлявся, але так і не розгледів на Оксаниному обличчі бодай натяку на пригніченість. Вона поралася, пов’язавши навколо стегон рушник, ніби нічого й не сталося. Волосся було сховане під косинкою, і я вперше помітив, що в неї високе чоло, яке робило її значно старшою.

— Може, ти сядеш за кермо? — питаю в Оксани.

— Іншим разом, — мовить вона, запинаючись пасом безпеки. — Відкіля ти знаєш Сорочинського?

— Ще по інституту. В одній групі навчалися.

— То це з твоєї допомоги мене направили до нього у відділ? — питає вона суворо.

— Нічого подібного. Я лише порекомендував Сорочинському гарного спеціаліста-біолога, та й годі.

В панорамному люстерку бачу безконечний ланцюг машин, така ж картина і попереду. Я то пригальмовую, то наддаю швидкості, відповідно до руху «ланцюга», ланкою якого ми є. «Все у світі є ланкою чогось, — міркую я. — Як у просторі, так і в часі. А коли якась Із ланок надумає випередити інші або, навпаки, відстати від інших, то це неминуче призведе до порушення ланцюга подій і отже, — до катастрофи».

— Аж не віриться, що ви з Сорочинським в одній групі навчались, — озивається Оксана. — Він видається старшим від тебе років на десять, щонайменше. Мішки під очима, глибокі зморшки…

— Не