Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

Опинившись у кімнаті Коваленка, я передусім розчахнув вікно, бо повітря за два вакацІйних місяці так настоялося на паркетному лакові і книжках, що можна було вчадіти, вмостився зручніше в кріслі і заходився обстежувати вміст шухляд. Почав з найвищої, в яку я колись сам склав усі записники покійного. То були блокноти, схожі за формою на настінний календар, були «алфавіти» і нотатники, видані до спеціальних конференцій, з календарем та довідником з генетики. Я вирішив гортати їх за хронологією, тобто з останнього записника в червоній обкладинці. Ця книжечка (форматом якраз по внутрішній кишені піджака) складалася з «алфавіта», в якому вписано адреси та номери телефонів, і щотижневика, де Нестор Іванович дрібним почерком занотовував свої думки, цитати, літературні джерела і навіть вклеював невеличкі журнальні повідомлення. На одній із сторінок, серед формул і структур ДНК я прочитав: «Фізично людина старіє значно скоріше, ніж психічно», а через кілька сторінок: «Літа приборкують плоть, але жадань душі не вгамовують». Наприкінці нотатника було виведено тонким коричневим фломастером:

«Лиш боги та сонце вічні,

А в людини — лічені роки,

Все, що робиш, — майне, як вітер».

«Епос про Гільгамеша»

Це був останній запис в його житті. Він нагадав мені епітафію.

— Все, що робиш, майне, як вітер, — повторив я вголов і раптом усвідомив провокаційну сутність цієї фрази.

В другому нотатнику прочитав: «Я вже в тому віці, коли відчуваєш відносну цінність свого місця в суспільстві і абсолютну — життя». А на звороті було вклеєно колонку з якогось іноземного журналу, яку я спочатку залишив поза увагою, шукаючи слово «ювенал», та пролиставши блокнот до кінця, повернувся до тієї вирізки; вона виявилася дописом із «Кобєти і жиця» і називалася «Трагедія». Сяк-так розбираючи польські слова, я читав: «Восьмирічний Франц Герінгер, котрий мешкає з батьками в Північній Африці, має вигляд мініатюрного дуже старого чоловіка. Він полисів, втратив майже всі зуби, його шкіра взялася глибокими зморшками. Рухається важко, як людина, що багато сидить, його голос хрипкий, як у старого. Франц хворий на ПРОГЕРІЮ. Хворобу таку рідкісну, що повідомлення в пресі викликало сенсацію не лише серед широкого загалу, а й серед спеціалістів-медиків.

Лікарі не знають причини тієї хвороби. Відомо тільки, що хворі на неї старіють у 10 разів швидше, ніж здорові люди. Франц уродився нормальною дитиною».

Я відчув раптом, як моє покалічене тіло запекло, ніби його обдали окропом, та за мить мене кинуло в холод — я аж затремтів. Те, що відбувалося з моєю шкірою, нагадувало прогерію. В нормальному організмі завжди існує рівновага між усіма процесами, зокрема, й між процесами старіння та ювенільними. Я ж порушив ту рівновагу, ввівши собі ювенал, на що організм відреагував посиленням геронтологічних процесів.

Я довго сидів у тупому занімінні, і погляд мій бездумно блукав по високих лакованих дверях з бронзовою ручкою.

— Все, що робиш, майне, як вітер, — мовив я вголос і раптом зрозумів, що ця фраза так просто від мене не відчепиться.

Оксана в гурті пасажирів наближалася до виходу з льотного поля; вона спочатку не впізнала серед поодиноких постатей за парканом Віктора. На мить розгубилася, коли він заступив дорогу, подаючи їй червоні гвоздики. Він здавався вкрай виснаженим і змарнілим.

— Вікторе!

— Маєш гарну засмагу, — мовив він поспішно, ніби застерігаючи від вияву почуттів і можливого поцілунку.

В його рухах стриманість, та ж стриманість на обличчі, а в голосі чи то байдужість, чи то втома.

Оксана взяла його під руку і раптом відчула, як він весь напружився. Почуття скутості не полишало його, поки вони простували до машини. Мовчки сіли, і раптом вона побачила його кисті, які він поклав на кермо — шкіра на них — суцільний шрам.

— Що з руками!? — скрикнула.

— Не знаю, — мовив він холодно і ввімкнув стартер. Тоді різко вивернув колеса і погнав автомобіль на шосе.

Оксану пойняла тривога, а по хвилі з’явилося ще й почуття образи. Адже в Ялті, коли вони зустрілись, він весь аж світився…

— Скажи, нарешті, що сталося, — мовила, марно намагаючись здолати сльози.

— Сталося погане, — озвався він. — До мене причепилася якась хвороба. — Його обличчя не виказувало ніяких почуттів, проте на чолі — вона побачила те в панорамному люстерку- залягли страдницькі зморшки. — Звертався й до лікаря, — він ніби попереджав її запитання;— але навряд чи існує зараз фахівець, який узявся б мене позбавити цього лиха. Скидається, — це наслідок моїх експериментів з біологічно активними препаратами.

Оксана збагнула раптом, що байдужість, — лише ширма, за якою криється відчай.

— В чому вона виявляється — та хвороба? Якийсь час він мовчав, ніби вагався, а тоді сказав:

— Спочатку свербіж по всьому тілу, далі шкіра почала репатись, а ще далі — суцільний панцир із засохлої крові, тепер ось, — він ворухнув кистями, — молода шкіра з нетиповим для людини малюнком… Що буде далі — побачимо.

В місто в’їхали уже в сутінках.

— Ти грішиш на якийсь конкретний препарат?

— В тому то й лихо, що ні, — сказав Віктор, вмикаючи лівий поворот.

— Стій! Куди ти мене везеш?

— До тебе.

— Але ж на мене там ніхто не очікує…

— Тобі слід побути на самоті… — по хвилі додав: — Зараз нам обом краще бути насамоті.

Коли машина зупинилася біля Оксаниного будинку, сутінки вже перейшли в темряву. Оксана нахилилась і торкнулась губами його щоки. Від нього свіжо пахло якимось зіллям.

— Ти мене, мабуть, розлюбив, — сказала тихо.

Він уперше повернувся до неї обличчям, і хоч у тьмяному світлі приладного щитка не можна було розгледіти його виразу, вона інтуїтивно відчула на собі такий потік ніжності і німого відчаю, що їй стало і добре, і водночас боляче на душі.

Зручні меблі й барвисті східні килими, які за звичний умов створювали затишок, цього разу гнітили її. Вони промовляли до неї напутливими голосами батьків і дивилися їхніми остережливими поглядами. Ще недавно в сінях стояли спаковані чемодани. На пероні,