Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

Раптом відчуваю, що зараз викладу все Оксані. Перед тим як почати розмову, уважно дивлюся на свої руки, потім на годинник, що на приладному щитку. Глибоко зітхаю, ніби збираюся пірнути…

— Мушу тобі дещо сказати… Причина нашої з Сорочинським зовнішньої невідповідності не в тому, що я краще зберігся, а в тому, що я вживав омолоджуючий препарат.

— Навіщо? Навіщо ти це зробив?! — її голос зривається.

— Щоб перевірити, як діє препарат на людський організм… А ще я боявся, що ти скоро прозрієш, побачиш оту різницю в роках.

— Яке безглуздя! Я покохала тебе таким, яким ти є. Я кохала тебе п’ять років, не думаючи про твій вік… Яке безглуздя! — повторює вона.

Я нишком поглядаю на Оксану й помічаю, як у неї починає тремтіти спідня губа. Вона все зрозуміла.

— Боже, що ти з собою зробив! — її тремткий голос пробирає мене наскрізь. — А було ж усе так добре, так гарно!

Вона не знає головного: що той препарат не окрема сполука, а суміш, і що я, по суті, опинився в пастці. Бажання розповісти все як є раптом похитнулося. Вона надто близько взяла до серця моє перше повідомлення. Крім прикрого болю, в мене ще зріє почуття сорому, ніби я розплачувався з кимось фальшивими грошима, а зараз про це стало відомо, і я мушу давати пояснення, ні — шукати пом’якшуючі провину обставини.

— Коли це сталося? — питає так тихо, що я ледве чую.

Наступного дня після твого від’їзду в Ялту.

Оксана виходить із машини, щоб відчинити двері гаража, і я бачу її обличчя повністю: воно прибите горем і дуже сумне, але на ньому вже немає панічного страху, який я підгледів по тому, як їй звірився.

Додому не хочеться ні їй, ні мені, і ми прямуємо в балку. Від вітру, який тут вирував уночі, стежку місцями рясно всипано абрикосами. Мусянжеві плоди нагадують мені дитинство; я приходив до бабусі — живе вона в передмісті — і, видершись на дерево, ласував цими плодами. Бабуся теж їх любить, Може, від того й живе довго. Абрикоси ж багаті на калій, а він робить судини еластичними, не крихкими, отже, й склеротичні процеси гальмує. Я вибираю в траві продовгуваті соковиті плоди. Оксана відмовляється, а я їм, мені байдуже, що вони немиті. Спадає на думку, що я недаремно терплю муки. Я зазнав щастя. Такого великого щастя, що годі його з чимось і порівняти. Отой тиждень у Ялті переважить усі щасливі дні мого сорокап’ятирічного життя разом узяті.

— Не сумуй, — пробую її заспокоїти. — Хоч препарат і виявив несподівану побічну дію, у мене є ідея, як виправити становище. Головне зараз — не панікувати.

Я мовчу про те, що лише сьогодні дізнався про справжню назву препарату. Не скажу про це нікому й ніколи.

— Мала тобі вчора сказати, — мовить, затинаючись Оксана, — але ти мене так зустрів… Коротше — я вагітна…

Відчуваю, як хитнулась земля. Сталося те, чого я найбільше прагнув, а з недавна найбільше боюсь. Якщо Оксана завагітніла до від’їзду в Ялту, то це для мене велике щастя, коли ж це трапилось в Ялті, то на мене очікує страхітлива роль компракчекоса власної дитини. Бо коли ювенал сприяє монстризмові моєї шкіри, то де гарантія, що він не виявлятиме такої ж дії на моє потомство? На мить мені перехопило дихання, як тоді в бабусиному садку, коли я зірвався з гілки і гупнувся на землю. В мене тоді ротом і носом пішла кров. Зараз я вхопився за гілку абрикоса і стис її так, немов висів над прірвою. Мабуть, мої почуття відбилися на обличчі, бо Оксана пригорнулась і прошепотіла ласкавим голосом:

— Я знав, про що ти подумав… Не хвилюйся. Це трапилося до мого від’їзду на курорт.

Я знову спав у ванні. То був глибокий, здоровий сон. Лише під ранок відчув, що мені холодно і, спустивши гнучкий душ, вкрутив теплу воду, В мені зріла якась незнана досі сила. Якщо раніше я бігав з метою зарядки, то сьогодні вранці кілька разів спускався й піднімався крутою стежкою, намагаючись позбутися надлишка сил. І на п’ятий поверх я вибіг легко, немов важив не вісімдесят кілограмів, а сорок. Поки бігав, Оксана випрасувала мої штани і свою блакитну сукню. Цієї сукні вона ніколи раніше не одягала. Але сьогодні був особливий день.

Я зняв трубку і, глянувши на годинник (рівно сьома), набрав номер Сорочинського.

— Доброго ранку, Костю. Негуренко. Твоя новенька затримається сьогодні на дві години, з вельми поважних причин.

Сорочинський, мабуть, снідав, бо слово «гаразд» надто довго вимовляв. Він ні про що не запитав, і я, сказавши» «ну, бувай», поклав трубку.

Просторі приміщення загсу відгородилися від вуличного палу, яким сходили бетон і асфальт, важкими оксамитовими шторами на широких вікнах, від того в залі, куди ми зайшли, стояли сутінки й прохолода. Працівниця в свої сорок з гаком нагадувала яскравого метелика, в якого місцями вже повитиралися крильця. Схожість з метеликом надавали їй широкі рукава барвистої шовкової сукні. Жінка безцеремонно, як лікар, оглянувши постать Оксани, здивовано запитала:

— Чого вам так прикрутило? — зверталася до мене. Оксану, схоже, трактувала, як мою власність.

— Розумієте, термінове відрядження за кордон, на цілий рік. В Калькутський університет, читати лекції. Я — професор-біолог.

Брехня справила враження. Карі очі, які спочатку недовірливо спостерігали з затінку довгих він, набрали раптом співчутливо-шанобливого змісту.

— Це поважна причина, — мовила вона. — Але тиждень вам усе ж таки доведеться потерпіти.

Оксана, яка очікувала мене біля Санбакінституту, швидко пірнула в машину, поклала біля ніг набиту книжками торбинку.

— Термінова робота? — поцікавився, киваючи на її ношу.

— Ні, це книжки з дерматології. Вивчатиму будову шкіри… Треба щось робити, — додала спокійно.

Її діловитість і впевненість передалися й мені. Я раптом збагнув, що маю спільника.

Увечері Оксана зайняла моє місце за письмовим стрлом, обклалася привезеними книжками. Я ж, натягнувши стару спортивну кофтину, пішов у гараж- треба було попідтягувати в машині гайки, поміняти мастило, та й Оксані не заважатиму.