Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

У той час як Ковпервуд і Береніс оглядали старовинні анг­лійські собори, Ейлін із Толліфером ходили по паризьких кафе, модних крамницях і різних популярних закладах.

Переконавшись, що Ейлін їде до Парижа, Толліфер негайно виїхав з Лондона й, випередивши її на добу, підготував до її приїзду цілу програму найрізноманітніших розваг, за допомогою яких він сподівався затримати її тут якомога довше. Він знав, що Ейлін не вперше в столиці Франції, що в колишні роки, коли Ковпервуду самому хотілося зробити їй приємність, він возив її по різних модних курортах, і тоді вона побувала з ним у багатьох містах Європи. Ейлін часто згадувала про цю щасливу пору свого життя. І навіть зараз ці спогади постійно нагадували про себе яскравими спалахами.

Однак у товаристві Толліфера їй не доводилося нудьгувати. Увечері в день приїзду він зайшов до неї в готель «Ріц», де вона зупинилася зі своєю покоївкою, ще почуваючись напівздивованою щодо того, навіщо вона, власне, сюди приїхала. Звісно, їй хотілося побувати в Парижі, але ж вона мріяла поїхати з Ковпервудом. Щоправда, цього разу в неї не було ніяких підстав сумніватися в тому, що її чоловік дійсно зайнятий. Його справи в Лондоні, про які стільки галасу було в пресі і про які він сам їй так багато розповідав. Якось вона зустріла Сіппенза у вестибюлі готелю «Сесіль», і він яскраво в усіх кольорах розповів їй про всі ці заплутані справи, якими зараз поглинений Ковпервуд.

— Якщо його план вдасться, місіс Ковпервуд, він переверне це місто догори дном! — сказав Сіппенз. — Боюся тільки, він занадто багато працює, — додав він, хоча боявся він зо­всім не цього. — Адже він уже не так молодий, хоча він, схоже, став хитрішим і спритнішим.

— Так, так, я знаю! — миттю відповіла Ейлін. — Можете не розповідати мені про Френка. Він працюватиме стільки, скільки житиме.

Звісно, Сіппенз говорив правду, але все-таки Ейлін продовжувала підозрювати, що у Ковпервуда має бути якась жінка... можливо, ця Береніс Флемінг. Одначе, вона — місіс Френк Ковпервуд. Вона втішалася думкою про те, що де б і коли б не вимовляли її ім’я, всі оберталися й з цікавістю дивилися на неї: у магазинах, готелях, ресторанах. А потім ще цей Брюс Толліфер. Ледь вона приїхала, і вже він отут, гарний як завжди.

— Тож ви все-таки послухалися моєї поради, — весело сказав він, входячи до кімнати. — Тепер, коли ви тут, я беру на себе повну відповідальність за вас. Якщо ви в настрої, негайно вдягайтеся до обіду. Відсвяткуємо ваш приїзд. Тут є деякі мої друзі з Америки. Ви знаєте Сідні Брейнерда з Нью-Йорка?

— Так, — відповідала Ейлін, повністю спантеличена.

Вона чула, що Брейнерди — люди дуже багаті та з високим суспільним становищем. Місіс Брейнерд, скільки вона могла пригадати, це Меріголд Шумейкер з Філадельфії.

— Місіс Брейнерд зараз тут, у Парижі, — продовжував Толліфер. — Вона і ще дехто з її друзів обідають із нами сьогодні в «Максима». А потім ми поїдемо до одного аргентинця. Він вам дуже сподобається, я певен. Як ви гадаєте, за годину вже будете готові? — і він зробив крок до дверей з виглядом людини, яка передбачає дуже веселий вечір.

— Гадаю, що так! — сміючись, відповідала Ейлін. — Але вам доведеться піти, бо мені вже треба поспішати.

— Чудово! Вам личитиме біла сукня, якщо вона у вас є, і додайте темно-червоні троянди. Ви виглядатимете незрівнянно!

Ейлін навіть трохи спалахнула від такої фамільярності. Який самовпевнений цей кабальєро! М’яко кажучи.

— Гаразд, надягну, — жваво посміхнувшись, відповідала вона. — Якщо тільки вдасться знайти цю сукню.

— Чудово! Я повернуся за вами рівно за годину. Тож до зустрічі.

Він уклонився і пішов. Одягаючись, Ейлін знову, як не намагалася, не могла пояснити собі цю настійливу й само­впевнену увагу Толліфера. Очевидно, що він не без грошей. Але з такими прекрасними зв’язками й знайомствами... чого він, власне, домагається від неї? І чому ця місіс Брейнерд бере участь у вечірці, яка влаштовується, очевидно, не заради неї? Але, як не бентежили її всі ці суперечливі думки, все-таки дружба з Толліфером — попри її загадковість — приваблювала й радувала її. Якщо навіть це просто розважливий авантюрист, що домагається грошей, як і багато інших, — у всякому разі він дуже розумний, прекрасно тримає себе, і потім він такий винахідливий щодо розваг, і таких можливостей не було ні в кого з тих, з ким вона зустрічалася в останні роки. Усе це були нецікаві люди, і самі їхні манери її дратували.

— Готові? — весело вигукнув Толліфер, входячи до неї рівно через годину й оглядаючи її білу сукню й темні троянди на поясі. — Якщо ми зараз виїдемо, ми будемо саме вчасно. Місіс Брейнерд приїде зі своїм приятелем — греком, молодим банкіром. А її подруга місіс Джудіт Торн — я, щоправда, її не знаю — приведе із собою справжнього арабського шейха Ібрагіма Аббас-бея, який бог його знає навіщо приїхав сюди до Парижа. У всякому разі він хоч говорить англійською мовою. І грек теж.

Толліфер був трохи збуджений і тримав себе ще більш самовпевнено. Він походжав по кімнаті, сп’янілий від усвідомлення того, що нарешті він знову у чудовій формі. Він дуже насмішив Ейлін, коли несподівано почав лаяти меблювання її номера.

— Тільки-но подивіться на ці портьєри! Аби щось висіло! А зараз, коли я піднімався в ліфті, він увесь скрипів. Хіба таке можна уявити в Нью-Йорку! І це саме такі люди, як ви, дозволяють їм це робити.

Ейлін відчула себе влещеною.

— Хіба тут так погано? — запитала вона. — Я навіть не звернула уваги. Врешті, де ще можна було б зупинитися?

Він тикнув пальцем у шовковий абажур високої алебаст­рової лампи.

— Дивіться, винна пляма! А от хтось пропалив цигаркою цей фальшивий гобелен. І я не звинувачую їх!

Ейлін звеселила ця суто чоловіча прискіпливість.

— Та годі вам, — сміючись, сказала вона. — Ми могли б потрапити в гірше місце. І, крім того, ми змушуємо чекати ваших гостей.

— Вірно. Цікаво, чи пробував коли-небудь цей шейх наше американське віскі? Зараз дізнаємося!

Ресторан