Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

— Ви погодились на співпрацю? — ​запитав Шобер. 

Вістович зітхнув. На якусь мить приклав долоні до обличчя, а коли опустив руки, ледь чутно відповів: 

— Так. 

Шобер відкинувся на спинку крісла, мовби йому раптом захотілося триматися від співрозмовника якнайдалі. Стомлене обличчя директора злегка скривилось, прибравши виразу здивування і навіть ворожості. 

— Чи можу я уточнити в чому саме полягала ця співпраця? Що ви зробили для ЧК[162]? — ​продовжив він. — ​Точніше, що встигли зробити? 

Оберкомісар німував, наче раптові спазми здавили йому горло. Шоберу навіть здалося, що зморшки на його обличчі несподівано стали глибшими, а в очах мовби погасло життя. 

Не дочекавшись відповіді, директор звівся з-за столу. 

— Не те щоб я вас засуджував, пане Вістовичу, — ​проговорив він, — ​бо не беруся стверджувати, що сам би таке витримав, але… Я втішений, що арештували ми вас недарма. Хочете мовчати — ​мовчіть. Але попереджаю: від завтра допит буде відбуватися інакше, і допитуватимуть вас так, як і заведено в таких випадках. 

Директор наблизився до вішака, щоб узяти верхній одяг. Одягаючи плаща, крадькома зиркнув на Вістовича. Той і далі мовчки й нерухомо сидів на своєму місці, апатично дивлячись перед собою. Шобер надягнув капелюха й попрямував до дверей. 

— За вами зараз зайдуть, — ​сказав він, беручись за дверну ручку. — ​Переведуть в інше місце. 

— Що ж, я це заслужив, — ​озвався нарешті оберкомісар. 

Шобер на секунду завмер, а потім знову обернувся до нього. 

— Навряд вони вас зламали фізично, правда ж? Думаю, вам би вистачило сил витримати і голод, і приниження. Було щось іще, — ​сказав він. 

— Чекісти пригрозили поширити в нашому тилу звістку про те, що я перейшов на їхній бік. Став тхором. А отже, частина невдач наших армій та добряча кількість солдатських смертей лежать на моїй совісті, — ​промовив Вістович. — ​Мій допитувач навіть демонстрував майбутні «докази»: мої фальшиві донесення, розписки про отримання російських грошей та іншу чортівню. Усе це опинилося б в руках польського або українського командування й однаково для мене означало б тільки одне — ​ганьбу і, якби я раптом повернувся, розстріл… А погодившись з ними на співпрацю, я отримував нехай примарний, але шанс. 

Директор ще секунду затримався біля дверей, а тоді поволі рушив до вікна і прочинив його, впускаючи досередини свіже повітря й випускаючи назовні тютюновий серпанок. 

— І тоді вас попросили передати повідомлення у штаб ескадрильї? — ​запитав він звідти. 

— Так, з потрібними більшовикам координатами… Чесно зізнатись, я не надто переживав з цього приводу, бо ще у Львові ми з інженером Лібанським обговорили схожу ситуацію і домовились, що в такому випадку в повідомленні я напишу наприкінці «Тисну руку» замість звичного прощання. Це означатиме, що відправник у халепі… 

— І вам вдалося це зробити? 

— Так, але це не спрацювало. 

— Що ви маєте на увазі? 

— У Львові, куди прийшла телеграма, цього не зауважили. Можливо, біля апарату був не Самковський. Або ж моє повідомлення неточно передали у штаб ескадрильї, — ​пояснив Вістович. — ​У будь-якому разі пілоти вилетіли саме туди, куди я їх направив. За посередництва Олексія, звісна річ. 

— І які були наслідки? 

— Червона артилерія збила три літаки. Капітан Купер потрапив у полон… Про його подальшу долю я нічого не знаю, але найпевніше — ​це доля бранця людоїдів. Доброволець-американець та ще й офіцер — ​неабияка удача для них. І прекрасна мішень для їхньої ненависті. 

— А ви впевнені, що більшовики не захотіли обміняти Купера на когось зі своїх полонених? — ​запитав Шобер. 

— Це було б розумно, проте ідеологічно неправильно. Думаю, його піддали допиту, а коли вивідали все, що потрібно, жорстоко стратили. Він для них — ​уособлення всього буржуазного світу, класовий ворог, офіцер, який убивав їхніх товаришів. Такий не має права жити. 

У той день мені принесли їжу й воду, і Козлов уже не напихався нею на моїх очах. Олексій був у доброму гуморі. Прийшов із шампанським (воно також було з запасів покійного Сангушка) та повідомив, що сьогодні в нього щасливий день. Завдяки мені його навіть нагородили. Тоді я й дізнався про полоненого. 

За кілька днів Олексій знову доручив мені передати відомість у штаб ескадрильї. Як і минулого разу, поклав переді мною чистий аркуш паперу й олівець. «Пишіть, — ​наказав коротко». 

«Після попередньої невдачі, вони, мабуть, щось запідозрили, — ​спробував я відвертітись». Але чекіст у відповідь тільки махнув рукою: «Не запідозрили. Така людська природа. В азарті війни навіть найтрагічніші випадки часто пояснюють просто невдалим днем або яким-небудь забобоном. Отож пишіть, Вістовичу». 

— І ви вдруге мусили передати у штаб ціль для атаки? — ​запитав Шобер. 

— Так, — ​відповів оберкомісар. — ​Я попросив, як зазвичай, телеграмою надіслати мені добірку вина. Проте цього разу вирішив ризикнути і вдався до хитрощів: дещо змінив координати, змістивши їх так, щоб ціллю атаки була Славута. А точніше — ​залишки палацу, який став моєю в’язницею. 

— Були готові загинути? — ​промовив директор. 

Вістович облизав сухі губи. Глибоко вдихнув і спробував угамувати дрібне тремтіння пальців. 

— У вас є випивка? — ​трохи повагавшись, запитав він у Шобера. 

— Маю трохи коньяку, — ​сказав той і знову зняв плаща й капелюха. Повісивши речі назад на вішак, директор дістав із шафи напівпорожню пляшку і дві склянки. Приніс їх до столу і налив співрозмовнику та собі. Вістович жадібно ковтнув випивку. 

— Як ви, мабуть, розумієте, вибір у мене був невеликий, — ​сказав він після цього. — ​Моїм повідомленням і справді перестали би з часом вірити. Чекісти хотіли, щоби невдовзі я вирушив до своїх, але працював на червоних. Став їхнім агентом, вів подвійну гру. Про те, як вони збиралися контролювати мене й чим погрожували, я вже розповів… Тому зважитись на цю небезпечну хитрість — ​було єдине, що я міг. Молився тільки, щоби бомби, які я сам викликав собі на голову, вбили не тільки мене, а й добрячу зграю більшовиків. 

— А той ваш допитувач не помітив підступу? Йому не спало на думку докладно перевірити числа у вашому повідомленні? — ​поцікавився Шобер. 

— Звісно, він усе перевірив, — ​губи Вістовича раптом сіпнулись в усмішці, — ​причому ретельно й не раз. 

— І не помітив, що там заховано вирок йому самому? Що ви підставляєте їх і себе під бомби? 

— На щастя, ні. 

— Як таке можливо? 

— Можливо, якщо покликати на допомогу математику. 

— Хай йому чорт, Вістовичу! Поясніть по-людськи! 

— Налийте ще коньяку. 

— А ви, бачу, втілення скромності… — ​гмикнув Шобер, проте слухняно налив йому наступну порцію алкоголю. 

— Хтозна, може, це моя остання випивка, — ​відповів оберкомісар, знову підносячи коньяк до рота. — ​Одному Богові відомо, у чиїх руках я опинюся вже завтра. Адже розповідь моя добігає кінця… 

— То що із цифрами? У який спосіб ви зашифрували справжні координати під носом у чекіста? 

— Аби не втомлювати вас, розповім тільки загальний принцип, —