Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Довид завмер.

— Довиде, куди ти мене ведеш? У мене зброя. Подумай, Довиде.

Довид повільно повернувся, і ще навіть і не повернувся, а на половині вдиху, закричав:

— Прийшли, гад!

І кинувся на мене. З фінкою. Я впізнав свою фінку. Із сидора мого. Я на Лаєвську грішив. Я на Суньку думав. А це Довид.

Старого я, звичайно, скрутив. Його ж сорочкою руки за спиною йому і зв’язав. Акуратненько. З повагою до віку.

Кажу:

— Довиде Срулевичу. Невже ти міг подумати про мене, що я останній дурень. Казав, що треба відкопувати гроші, а лопату не взяв. За шторку пішов ніби на Зуселя глянути перед виходом, а вийшов з відстовбурченою кишенею. Наплів мені. Ну що тобі Зусель міг про гроші сказати, якщо він у такому тяжкому стані розуму. Ну для чого б ти мені таємниці свої єврейські виказував, якби не замислив якийсь обман зору і слуху. Щоб я повірив, що я у тебе на повній довірі. Я ж сильніший. Я ж наперед сильніший. Ну що мовчиш, Довиде Срулевичу?

Довид не те що мовчав. Він вив і плакав. Вив і плакав. І катався по землі. І землю їв. І харкав. І знову їв.

Але в той момент мене саме по-людськи цікавило інше.

— Вузол тебе Євсей навчив зав’язувати?

Довид лежав нерухомий. Брудний, мокрий від зусиль і ще чогось. Переляк стався у нього страшний, звичайно.

Не відповів.

Просте питання. З побуту. Гарне питання для переходу до серйозного.

Я повторив питання наполегливіше.

Довид кивнув.

— Брешеш, тут треба спритні пальці. У тебе скручені й товсті. Белка тобі примочки готувала проти скрипу в суглобах. Євсей рецепти по знайомих збирав. Знаю я, хто розв’язував-зав’язував. Гришко. Гришко, ясно. Його, напевно, Євсей вчив. Не відповідай! Це ж треба дійти! Рідний дід рідного онука неповнолітнього залучає до підготовки злочину. Навіщо в сидір поліз? Гроші шукав? А якби вони у мене й були від Зуселя, я не дурень, щоб тягати за собою в сидорі. Тим більш, ніяких ваших грошей я й в очі не бачив. Між собою шукайте. Погано ви всі змовилися.

Довид мовчав.

Спробував підвестися. Я йому допоміг. Розв’язав руки. Натягнув сорочку. Запитав, де річка — йому трохи помитися, випрати штани.

Довид на мене дивився спокійно. Я його розумів. Справу зроблено. Не вийшло як треба. Але справу зроблено.

Фінку я крутив у руках, поки розмовляв. Коли підіймав, одягав Довида, поклав знаряддя замаху на траву подалі.

Установив старого міцно на ногах.

Кажу:

— Он-о фінка валяється. Хочеш, дам тобі. Хочеш, тут кинемо. Може, ще спробуєш? Ночувати буду у вас. За хлопцями скучив. Книжку їм почитаю на сон. Уночі спробуєш. Я спати буду міцно. Втомився з тобою варнякати. Ну?

Відповіді не очікував. Узяв фінку, засунув Довиду в кишеню штанів. Гидко в такі штани залазити рукою. Але нічого.

Довид йшов повільно. Сумнівався, в якій стороні річка. Але скоро знайшов.

У сутінках мився. І я теж.

Викрутив насухо Довидові штани. Поки дійшли додому — зовсім обсохли.

Ніч минула, як я припускав, удало. Хлопці тягалися зі мною до останнього, книжку слухати відмовилися, я їм розповідав усно історії з нашої з Євсеєм служби.

Зусель хропів за шторою.

Довид ночував надворі.

Фінку з кишені при мені не діставав. Куди подів її, я не стежив. Не мало значення.

Я твердо знав: уранці розповість правду. Про все.

Уранці прийшов Файда. Ми ще спали. Зусель тільки не хропів. Молитись почав до світанку. Тобто з ночі. Мукав, звичайно, не молився словами, а як виходило у зв’язку з його станом.

Я тихо гукнув йому за шторку, щоб обережніше — хлопців перелякає.

Файда з’явився веселий, оголосив остаточну побудку.

Я розлютився.

— Мироне Шаєвичу, діти спали міцним сном, а від вашого крику прокинулися.

Файда зніяковів, почав пояснювати, що приніс від Сіми гостинці в гарячому вигляді і хотів, щоб учасно встигнути до столу. До того ж пів на восьму ранку і всі вже на робочих місцях у полі чи в установах.

Кажу:

— А ви що ж? Робити вам нічого? Суньку б прислали. Або комсомолок його.

Загальний вигляд Файди остаточно роздратував мене. Сорочка розхристана до пупа. Ремінь затягнутий під животом. Стоїть собі з портфелем, великий начальник. А в портфелі — Сімчине частування.

Я підвівся, незважаючи на те, що фактично голий, підійшов і взяв портфель із рук Файди. Витяг на стіл загорнуті в газету продукти, промаслений папір, запах йде сильний — начебто оладки, деруни на салі. Розгорнув. Так і є. Взяв один, запхав собі в рот.

— Спочатку сам спробую. Раптом ви отруїли. Або Сіма. Або Сунька. Ви ж тут усі мене ненавидите. А я міркую: здохну — нехай. Аби хлопці живі залишилися. Діти — ні до чого. Правильно?

Файда застиг. Потім ручками задриґав. Ґудзики на сорочці в петельки не входили. Як не намагався застебнутися від пупа до горла.

— Михайле Івановичу, що ви кажете… Яка отрута… Безпідставно звинувачуєте. Я від серця. І Сіма теж. І Суня. Отрута…

Мій жарт надто його зачепив. Звичайно, позначився поточний час.

Але переляк Файди наштовхнув мене на нову думку.

— Мироне Шаєвичу, а чого ви вчора не прийшли? Невже Сіма не доповіла, що я у Довида?

— Доповіла. — Файда ґудзика застебнув — через одного. А під горлом так руку і тримав. Не було під горлом ґудзичка. Не було. — Я йшов уже, під самий вечір. Побачив, що ви з Довидом кудись подалися. Здалеку побачив. Не зблизька. Зблизька я б підійшов, хоч привітатися. А здалеку — чого заважати. Я заважати не люблю. Не лізу. Ніколи не лізу. Отож. А ви далеко. Йдете собі і йдете вперед. Я розвернувся і рушив назад додому.

— Уперед-назад бігаєте, як пацан. Чому не гукнули?

Я зберігав спокій