Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

з лісником. За тих обставин Басін не міг себе виявити і відклав з’ясування до зручного моменту в спокійних умовах.

Зустрів Євсея з роботи і запитав, чи є у нього совість. Розгублений Євсей відповів: є. Басін запитав, як же за наявності совісті чоловік його Белки гуляє з чужою жінкою попідруки від сторонніх очей в лісовій місцевості.

Євсей зметикував, що тесть налаштований скандально і запевнив, що вийшла фатальна помилка. Дамочка — це негласний співробітник міліції, і в них у лісі відбулася явка. Але казав плутано і без напору. Тягнув подалі від відділку міліції та озирався, ніби його ріжуть на місці.

Басін зробив вигляд, що повірив. Але в душі переживав.

Євсей виїжджав із завданнями в райони Чернігівської області. Іноді з ночівлею. Щоразу Басін це внутрішньо зазначав, маючи на увазі свої підозри. Оцінював з новою силою спільне життя доньки і зятя. Особливо ночами, коли залишався в їхній хаті. Для чого влаштовував так, що засиджувався до глибокої темряви і йому стелили на долівці. Довид прислухався, ловив свідоцтва відносин між Євсеєм і Белкою, тактовно засинав, коли ліжко починало під ними ходити ходором.

Нарешті Довид прийшов до висновку, що в них усе йде належним чином. Відтоді на цю тему панувало суворе мовчання.

Довид продовжив так:

— У 48-49-му, щоправда, Євсей став міцно випивати. Я підсів до нього з різними своїми думками. Кажу, як годиться, пошепки. Так і так. Люди міркують на цікаву тему. З 48-го року говорять-говорять. Думали, до кого треба дійде, але не дійшло. Або дійшло, але в дуже неправильному вигляді. Тепер через ці гоніння. Виходить розріз з єврейським народонаселенням по лінії партії-уряду. Ходили чутки серед євреїв, що всіх їх гамузом відправлять у щойно утворену державу Ізраїль. У світі неспокійно. Імперіалісти і таке інше. Якщо знову війна — на євреях відіграються з новою силою, тому що не всіх повбивали. А радянська держава відчуває відповідальність за своїх громадян, хоч і євреїв, і тому розглядає питання, щоб їх відправити куди-небудь. Якщо виникне в ході нової невідомо з ким війни необхідність великої евакуації мас, то хоч за євреїв будуть спокійні. А потім, коли у світі все остаточно вляжеться, повернуть усіх назад з колишніх місць проживання. Мені Зусель розповідав. Він по єврейських хатах ходить, слухає людей. Люди дивуються. Тепер виходить плутанина. То начебто хочуть збирати євреїв для пожвавлення, то знову згортають. Я не від себе казав, я Зуселя повторював. Ще Зусель сказав, листа напише на самий верх.

Євсей глипнув на мене — сп’яну, звичайно, — і закричав: «Кудись на самий верх? Що він людей баламутить? Що він випитує? Він людей може підвести під статтю».

Я кажу Євсею: «Яку статтю, Ізраїль піде комуністичною дорогою. Це всім відомо. Його імперіалісти не розвернуть. Євреї завжди попереду революції. Всі знають».

Євсей знову мені кричить: «Дурень ти старий, тебе і розвернуть, і завернуть, наче гармошку, ти тільки перднеш! Держава — не для того, щоб відповідальність відчувати, а щоб бути». Я зрозумів так, що євреїв будуть ганяти в союзному масштабі.

Ось такий був єдиний раз протиріччя між Довидом та Євсеєм. Але оскільки до родинного життя це стосунку не мало, Довид уваги не загострив. А зараз розповів мені, щоб показати, як Євсей реагував на єврейське питання. По-радянськи реагував, по-партійному. Правильно.

До смерті Євсея, до його похорону, Довид бачив Лаєвську кілька разів. Випадкові зіткнення на базарі не рахуються.

А рахується таке.

Вона прибігла надвечір до Євсея — Довид саме залишився ночувати. Викликала Євсея з хати надвір і довго з ним розмовляла на підвищених тонах. Коли Євсей повернувся, був увесь червоний і злий.

Я запитав, коли приблизно відбулася зустріч.

Довид швидко відповів, як з листа брав:

— Вісімнадцятого травня п’ятдесят другого року.

Я з несподіванки аж підскочив. День смерті Лілії Горобчик.

— Чому запам’ятав? Швидко відповідати!

Довид злякано промимрив:

— Що ти на мене кричиш? Ти ж не в міліції. Сам сказав. Запам’ятав, тому що в цей день у малого Йоськи був день народження. Народився він вісімнадцятого травня п’ятдесятого року. Я всіх своїх онуків відстежував, як народжуються.

— Далі?

Далі не вийшло. У Довида якась різьба зірвалася. Я вчасно помітив, що він став хитатися й притримав його в безпечному положенні.

В які дурниці людина вірить! Не влазить у нашу дійсність. І в газетах пишуть — а не влазить.

— Гаразд, Довиде. Сіма обід зготувала. Чи вечерю. Поїмо. Буди Зуселя.

Зусель прокинувся сам. Підвівся, пішов до Малчиної могили, постояв хвилину. І рушив у бік потрібного напрямку.

Він ішов, як маяк. Цвинтар великий. Старий. Років за триста багато накопичилося. Скільки тут євреї мешкали, за стільки і утворилося.

У хаті нікого не було. На столі накритий рушником казанок, миски.

Зусель відмовився з порога, похитав головою і поплентався за шторку.

Я зазначив із співчуттям:

— Голодування оголосив? Геть худий, куди ще?

Довид пояснив, що у Табачника кошер, а Сіма не дотримується. Все одним ножем шматує. І сало принесла. І кров з курки до кінця не спускає. Малка старалася. Зусель у ній був упевнений. А за Сімою ходить, пальцем тицяє. Але дарма. Єврейська бабця по сусідству носить йому хліб, сухарі. З водою п’є зі своєї чашки.

— Мені здавалося, що до кінця з глузду з’їхав наш блаженний. А він міркує. Дивно.

Довид розвів руками.

— Ось ти й сало їси, і таке інше. Швидко знову перевчився. Ви ж тут із Зуселем синагогу влаштували. І хлопців учили за книжками.

— А-а-а-а. Не допомогло мені. Тільки гірше стало. Читаю, читаю, — все неправильно в житті робив. Немає сил усвідомлювати.

Я терпів, поки не закінчили обід.

Потім сказав пошепки, щоб догодити Довиду:

— Пішли. Далеко?

— Далеко.

Довид вів мене городами, потім через колгоспне поле, потім через лісок, потім через залізницю. Я йшов за ним і обмірковував.

І надумав.

— Стій! Довиде, стій струнко!