Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

годен рушати в дорогу, навіть мусить, бо час минає

напорожньо і те, що скоїлось нині в аулі, лише наголошувало ще раз, що

треба їм збиратись в путь.

Він підвівся і важко зітхнув, повів плечима, трохи кольнуло в правому

боці, але то вже майже минуло, сила повернулась до нього.

Коли Данило прийшов до юрти, кипчак спав, загорнувшись у кошму з

головою, і Данило чи не вперше за весь час подумав, як важко зараз цьому

хлопцеві, як важко було все це бачити, розуміти і не мати змоги нічим

зарадити, як важко осягати, що твої ж земляки, твої близькі — це не щось

одноістотне, суцільногромадське, а моторошний клубок, в якому

переплутується вічна суперечність між силою і правдою, між владою і

порядністю, між багатством і добротою, людяністю.

І шкода йому стало, дуже шкода стало хлопця, бо таке вже він знав, мусив пережити, бо з таким зіткнувся вже давно, а цей лиш уперше, може, й

раніше бачив, але отак напевне вперше. Як птах з пораненим крилом. Хоч

літати може, але боляче і судомно, та ще коли воно заживе, те крило.

А він, Данило? Де його крила? Які вони вже перебиті й переламані, як це

він ще й досі живий, ще й досі літає і літатиме? Так, літатиме завжди, аж

доки не перестане битися серце.

Айдар був хмурий уранці і мовчав довго, аж по сніданкові вийшов з

Данилом із юрти й тоді спитав:

— Як ти?

— Можна вибиратися, — зрозумів питання Данило. — Гадаю, що зможу

подорожувати далі. — Та й час минає...

— Тоді їдемо звідси. Сьогодні ж. Негайно.

— Гаразд.

Старійшина аулу проводжав їх. Перед дорогою усілись вони в його юрті, і він сказав:

— Вибачте, гості, але коня вам іншого дати не зможемо. Аул у нас

небагатий, все на рахунку, та й господарство у нас інше, ви бачите...

— Дякуємо, Сулеймане-ага, — сказав Айдар, — дякуємо за гостинність, за допомогу, за все, що для нас зробили. Ми вже готові в дорогу. Тут не так і

далеко. Ви ж самі сказали, що військо Касим-султана, за словами вожака тої

банди, стоїть звідси у двох днях ходу на коні, а з одним конем, то нехай це

навіть чотири дні — невелика біда. А там мій батько, там нас приймуть, і

все буде гаразд. Так що дякуємо ще раз, і най вам Аллах віддячить за вашу

доброту...

Вони виїхали з аулу в степ на коні удвох, як і місяць тому, коли Айдар

привіз сюди непритомного Данила, тільки шлях їхній тепер лежав в інший

бік, був певний і виразний. І харчів мали доволі, і здорові майже обоє, і все

ніби гаразд. Ось лише настрій не найкращий у них був як для дороги, але то

вже було інше.

їхали мовчки аж до ночі, коли засутеніло, спішились, розклали багаття, повечеряли. Здебільшого мовчали. Айдарові слова не йшли з вуст, а Данило, розуміюча стан хлопця, не заводив розмови перший.

Ночували, як і давніше, влігшись спинами один до одного, зігріваючись

поночі присутністю товариша, але спали краще, бо ж Данила не мучили

зараз марева і важкі сни, лиш Айдар, занурений у мовчання, так і не виходив

з темного свого стану, так і засинав у ньому, так і прокидався.

Посувались вони досить повільно, бо кінь стомлювався від двох

вершників значно швидше, і вони раз по раз мали дати коневі перепочити.

Так минуло три дні, аж якось на видноколі зблиснуло під сонцем озеро, і

Айдар радісно вигукнув:

— Вони вже недалеко! Це те озеро! Ми вже біля мети! Нарешті

добрались!

В нього враз покращав настрій при думці, що зустріне своїх, при

сподіванні радості від власного повернення, яку повинен побачити в очах

батька, братів і товаришів своїх воїнів, які вважали, що він загинув. І, як

завжди, коли після довгих блукань і поневірянь людина добирається до

своїх рідних, її охоплює хай невелике, але радісне хвилювання від

сподіваної зустрічі.

— Зачекай, — сказав Данило суворо. — Зачекай тепер. Давай

поговоримо!

— Про що?.— здивувався Айдар. — Про що тут говорити? Їдьмо швидше, та й все тут!

— Не все тут! — наполіг Данило. — Не все. Я туди не поїду!

— Що-о? — не йняв віри тому, що чув, Айдар. — Ти що?

— Не пощу! — сказав Данило. — Досить з мене вже цих пригод. Ти бачив

своїх земляків в аулі? Бачив Асана? Звідки ти знаєш, що зараз мене там не

стріне така ж доля? Для цього треба було стільки пережити?

— Ти... ти... боягуз! Просто боягуз!

— А ти щеня недозріле, ось і все! Що ти бачив у житті, що ти знаєш про

мене, щоб насмілитися кидати мені в обличчя ось таке? Тобі ще у мами

треба молоко пити, а ти розводиш тут розмови про життя. Словом, так: я тут

зачекаю, саме отут, біля отих руїн якогось мазара, лишу з собою їжу і зброю, а ти сідай на коня та їдь до своїх. Роззирнешся, побачиш, що і як, підготуєш

їх там, а тоді і прийдеш за мною. А може, й взагалі не треба мені туди.

Приведеш мені коня, ну