Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

Боже, де ж він сьогодні! Де мій коханий циганський син? Спаси його і

зціли, врятуй його, і дай нам змогу колись знову побачитись!

Данило не раз молився за Раду, і за Михаська і за життя і душі усіх своїх

хлопців, живих і неживих братів своїх! Але малого Раду згадував

найчастіше!

І що ж там Ганя!

То вже спливала як важкий морок ночі, як болючий сон!

Що ж Мотря? Як її доля склалася? Адже там мала би бути дитина!

Моя дитина!

Чи я їх колись побачу? Чи доживу, чи доберусь?

Скільки разів життя нам дарує людей, яких ми не бачимо, яким ми не

віримо, не помічаємо, не чуємо їхніх слів і не цінуємо їхньої любові до нас!

Жалюгідні сліпі кошенята! Втрачаємо час і простір буття, втрачаємо

наші життя, коли хтось поруч, хтось просто поруч — почуй його, озирнися, подивись у воду, може, крім тебе відіб'ється у дзеркальній поверхні твій

ангел-охоронець і ти прокинешся і побачиш його, ось він поруч, простягни

руку, аби його торкнутись...

Але рука німіє в повітрі, не сягає, не спроможна торкнутись, і ми мліємо

від власного страху і перед самим собою, перед світом прекрасним і

жорстоким, яскравим, але безжальним. Ми боїмося любити, боїмося вірити, і за це нас карає Господь!

Прокинувся Данило від крику вартового, який задихнувся кро-в'ю, але

встиг гукнути — пробі! — і далі вже брязкіт зброї — і Раду поруч — на

коней. Мерщій на коней!!!

Але ж таки цей Раду! І погнали — вже виробленими ходами — як звикли

вже роками тікати від переслідувань, ховатися в лісі, миттєво розбігатись, а

потім на певні знаки збиратись докупи на схід сонця просто під зіркою, коли сяде сонце.

Дістали їх поляки вже на Сяні. Далі починались землі російського

царства.

В Путивлі сидів тоді російський воєвода.

Бій був важкий і кривавий. Відступати було нікуди. Билися на смерть.

Падали один за одним хлопці, і врешті Раду закричав:

—

У річку, нема інакше, Данку, тікаймо на той бік!

П'ятеро їх перебралися через Сян, де їх зустрів озброєний важ

ко російський загін.

І тут вони склали зброю.

Данило, Раду, Михайло і ще двоє.

Що сталося з іншими? Чи загинули, чи взяли їх ляхи в полон і що

зробили з ними далі — темна ніч!

Хтось зрадив, але то вже було невідомо — хто, коли і як!

Данило сидів мовчки із зв'язаними руками, поруч побратими, і псі чекали

кінця — видадуть їх росіяни полякам чи ні!

Ніч минула у важких роздумах і готуванні до найгіршого.

— Що б не було, я й на тому світі тебе пам'ятатиму і любитиму, —

сказав раптом Раду. — Ти — мій батько! І це все!

— Кріпись, сину!

Данило вперше сказав хлопцеві — сину!

— Буде як буде! Наша доля спільна! Я тебе теж не забуду!

Вранці Данила покликали. Самого.

— Вибачайте, братове! Не довів вас до Запорожжя! Най Бог

буде до вас милостивий!

Російський воєвода особисто говорив з Данилом.

— Ти розбійник! Я маю віддати тебе і твоїх хлопців полякам.

Але можу не віддати, якщо даси мені слово.

Данило мовчав.

— Присягнешся, що будеш мені служити один рік, і я не віддам нас

полякам. Але ми поїдемо в далеку дорогу. І ти і твої хлопці мають служити

мені вірою і правдою, охороняти мене в дорозі. Скінчиться час і ви вільні.

Якщо ми всі виживемо.

— Яка дорога? — спитав Данило сумно.

— Я бачив, які ви вояки. Мені якраз саме таких дуже треба! І Іоїдемо на

схід. Російський цар посилає мене з посольством у Таш-кент. Мені треба в

дорогу відчайдушних хлопців... Присягнешся перед Богом православною

вірою своєю?

Данило подивився йому в очі. Там була

сьогоднішня правда.

— Так! Присягаюсь!

Їх звільнили з-під варти і вони почали шикуватись в дорогу на Азію.

Сподівання на те, що після року вони будуть вільні, надихнуло в них

нове життя.

Щось знову було попереду.

Але шлях мав бути довгий.

І значно довший, ніж чекалося.

Ось і зараз, як тоді, він дивився у воду. Це було озеро, вода не протікала

вперед, стояла на місці, лише безкраїй степ, як величезне море, крізь яке

треба проплисти, щоб дістатись мети. А чи вдасться?

Скільки разів уже доля давала йому надію, скільки разів мета, здавалось, ось-ось, поряд, та враз виростало щось нове й відкидало його геть у новий

вихор, і все треба було починати знову. Довгий шлях без перерви, шлях до

самого себе.

Неймовірним іноді здавалося Данилові те, що він пережив уже, неймовірним і те, що переживає зараз, як смерть Асана-жірау, як те, що

повинні вони були з юним кипчаком таки добиратися до війська Касим-

султана, і лише звідти він знову поконуватиме свій важкий шлях до вічної, поки живий, мети, до самого себе, яким він може бути тільки там, на

Запорожжі.

Він почував, що вже