Валеріан Васильович Молдован - Судова риторика: теорія і практика: навч. посіб.

Будучи змушений у зв’язку з недавнім захопленням Австрії і Чехословаччини тимчасово приховувати подальші наміри Німеччини, Ріббентроп особисто і через своїх дипломатів намагався приспати пильність європейських держцй облудно заявляючи, що ніяких інших територіальних вимог Німеччина немає.

26 січня 1939 року у Варшаві міністр закордонний справ Німеччини Ріббентроп заявив, що «зміцнення дружніх зв’язків між Німеччиною і Польщею на основі діючих угод є важливим елементом зовнішньої політики Німеччини».

Пройшло небагато часу, і Польща перевірила ціну цих запевнянь Ріббентропа.

Я не зупиняюсь на тій віроломній ролі, яку відіграв підсудний Ріббентроп у німецькій агресії проти Данії, Норвегії, Бельгії, Голландії і Люксембургу, оскільки про це досить переконливо говорили мої колеги.

Підсудний Ріббентроп брав безпосередню активну участь у проведенні агресії проти Югославії і Греції.

Вдаючись до улюбленого свого методу облудливих гарантій для приховування агресії, до якої вже розпочалася підготовка, підсудний Ріббентроп 20 квітня 1938 року запевняв, що після аншлюзу німецькі кордони з Югославією розглядаються як «остаточні і непорушні». Водночас за активної участі підсудного Ріббентропа велася всебічна підготовка до агресії. 12 і 13 червня 1939 року на нараді Гітлера і Ріббентропа з Піано в Оберзальцбурзі було досягнуто угоди про «ліквідацію нейтралів одного за іншим».

За безпосередньої і прямої участі підсудного Ріббентропа фашистські змовники планували, готували і здійснювали також віроломний напад на Союз Радянських Соціалістичних Республік 22 червня 1941 року.

Підсудний Ріббентроп сам визнав тут, у залі Суду, що з кінця серпня — початку вересня 1940 року, тобто коли вже проводилася розробка «плану Барбаросса» (як це вочевидь випливає із показань генерала Верлімонта, генерала Мюллера і фельдмаршала Паулюса), підсудний Кейтель вів з ним бесіду про напад на СРСР.

Діяльність підсудного і міністерства, яким він керував, відігравала першорядну роль в організації війни проти СРСР за участю Фінляндії, Угорщини, Румунії і Болгарії.

Уже після початку агресії Німеччини проти Радянського Союзу підсудний Ріббентроп продовжував докладати зусиль, щоб притягнути на бік Німеччини нових співучасників. Так, у телеграмі німецькому послу в Токіо від 10 липня 1941 року він писав: «Я прошу вас всіма засобами, які є у вашому розпорядженні, вплинути на Мацуока, щоб Японія якомога швидше вступила у війну з Росією. Чим швидше це відбудеться — тим краще. Кінцевою метою повинно залишатися і в подальшому те, що Японія і ми перед наступом зими протягнемо один одному руку на Сибірській залізниці...».

Як установлено на Суді, Ріббентроп разом з іншими підсудними готував ту політику знищення і пограбування, яку гітлерівці намітили, а потім і проводили на тимчасово окупованих територіях Радянського Союзу. Підсудний Розенберг, який розробляв плани експлуатації окупованих територій Східної Європи, проводив наради з цього питання у міністерствах економіки, внутрішніх справ, закордонних справ. У своїй «Доповіді про підготовчу роботу із східноєвропейського питання» він писав: «У результаті переговорів з МЗС, останнє призначило як свого представника до Розенберга генерального консула пана Брейтігама».

Таким чином, безсумнівно, що Ріббентропу не лише було відомо про підготовку нападу на СРСР, але він разом з іншими змовниками заздалегідь намічав плани колонізації територій Радянського Союзу, поневолення і винищення радянських громадян.

Підсудний був змушений визнати, що йому були відомі ноти Народного комісара закордонних справ СРСР про злодіяння гітлерівців на тимчасово окупованих територіях Радянського Союзу. Йому, як і іншим змовникам, були відомі й інші декларації союзних держав про ту відповідальність, яка лягає на нацистський уряд за здійснені гітлерівцями страхітливі злодіяння в окупованих країнах.

Ріббентроп, як це підтвердив свідок захисту в його справі — колишній статс-секретар міністерства закордонних справ Штейнграхт, був одним із організаторів і намічався як почесний член міжнародного антиєврейського конгресу, який німці планували скликати в липні 1944 року в Кракові.

Сам Ріббентроп визнав на Суді, що вів переговори з урядами європейських країн щодо масового вигнання євреїв.

Згідно з протоколом бесіди Ріббентропа з Хорті, «міністр закордонних справ заявив Хорті, що євреї мають бути знищені або направлені в концентраційний табір. Іншого рішення не може бути».

Цей факт достатньою мірою підтверджує, що Ріббентропу було відомо про існування концентраційних таборів, хоча він Уперто намагався доказати тут протилежне.

Ріббентроп надавав підтримку фашистським керівникам, і передусім підсудному Заукелю, у вивезенні на німецьку каторгу жителів окупованих країн.

Крім того, підсудний Ріббентроп на виконання загального плану змовників, який включав знищення національної культури народів окупованих країн, найактивнішим чином брав участь у пограбуванні культурних цінностей, які є загальнонародним надбанням.

Для виконання його завдання за вказівкою Ріббентропа був створений «батальйон особливого призначення» при міністерстві закордонних справ, який протягом усієї війни, просуваючись за передовими частинами, реквізував і вивозив до Німеччини, згідно із вказівками Ріббентропа, найрізноманітніші культурні цінності з окупованих територій на Сході.

Таким чином, підсудний Ріббентроп брав участь у захопленні фашистами влади, відіграв керівну роль у плануванні, підготовці і розв’язанні агресивних, грабіжницьких воєн, разом з іншими змовниками брав участь, згідно з фашистськими планами, у керівництві по здійсненню найтяжчих злочинів проти народів, територія яких була тимчасово окупована гітлерівськими загарбниками.

Декілька підсудних у цьому процесі головних злочинців війни немов би створюють групу власне військових. Якщо залишити в стороні Герінга, як фігуру зовсім специфічну, — і політика, і господарника, і військового в одній особі, — то мені варто назвати Кейтеля, Йодля, Деніца і Редера. В процесі судового слідства щодо цих осіб також були не повністю підтверджені всі дані обвинувального акту, але підстав для обвинувачення стало ще більше.

Документальні докази, показання свідків, частково і тих, кого викликали за клопотанням захисту, не могли не лягти важким тягарем на чашу терезів обвинувачення.

Захисники цих підсудних намагалися переконати в тому, що їхні підзахисні волею долі, проти свого бажання, стали учасниками