Ален Бомбар - Один в океані

0 10-й годині повертаю ручку настройки і раптом чую французькою мовою:

— Доктор Бомбар, ми одержали телеграму капітана «Аракаки». Ми дуже вдячні вам за ваш експеримент, який ви здійснюєте заради потерпілих у морі. Ми знаємо, що ви зараз пливете на «Єретику» серед океану. Ваш замовлений «Брандебурзький концерт» транслюватимуть завтра ввечері в цей самий час, ось на таких і на таких хвилях.

На ранок французьке радіо вже знало про моє прибуття на острів Барбадос і надіслало телеграму, де ще раз попередило, що концерт передаватимуть по радіо того ж вечора. Одночасно я одержав ще дві звістки, найприємніші після телеграми дружини.

1. Королівський яхт-клуб Барбадосу повідомляв, що мене обрано членом клубу на весь час мого перебування в цьому місті.

2. Телеграма капітана Картера:

«Щиро вітаю справжнього джентльмена, який знайшов у собі сили і мужність, щоб продовжувати небезпечне плавання, коли до його послуг були безпека і комфорт».

Це послання втішило й підбадьорило мене, особливо коли через деякий час почалися випади на мою адресу. Людина, яку я зустрів в океані, справжній моряк, висловила мені свою повагу, захоплення і дружнє почуття.

На Барбадосі я з величезним задоволенням прожив вісім днів, незважаючи на втому, яка дедалі більше давалася взнаки. Спочатку вона примусила мене ходити з тростиною, а потім і зовсім кинути прогулянки пішки. Тепер я оглядав чарівний острів з машини і мушу сказати, що Барбадос здався мені справжнім раєм. Остогидлива блакить океанських просторів змінилася зеленню природи, і якою зеленню! Саме було різдво, а на Антільських островах панувала весна.

Губернатор прийняв мене дуже гостинно й люб'язно. Колись йому довелося тривалий час перебувати в полоні у японців, і він краще, ніж будь-хто, міг оцінити моральне значення мого експерименту. З Франції мені надіслали кілька підбадьорливих телеграм. Негри, зустрічаючи мене на вулицях, кричали з дружньою фамільярністю: «Хелло, док!»

Усе це, звичайно, було приємно! На вулицях Бріджтауна моя борода стала майже легендарною. Та все має кінець. Настав час повертатися у Францію, де мене з нетерпінням чекала дружина (це зрозуміло було з її телеграми) та друзі. Вдень 31 грудня я вилетів у Сполучені Штати.

Нью-Йорк зустрів мене справжньою сніговою бурею і жахливими морозами. Ось уже рік, як я не відчував такого холоду: мій шлях через океан пролягав через тропічний пояс. Різдвяну ніч я провів, лежачи на пляжі під теплим і ясним зоряним небом.

Цей переліт страшенно втомив мене, і я вирішив на кілька днів відкласти повернення в Європу, хоч знав: мене нетерпляче чекають рідні й друзі. Більшу частину часу я проводив у готелі, лежачи в ліжку, або в маленькому порту Сег-Харбор, де жили мої друзі в будинку під чарівною вивіскою «Білий кит».

6 січня ввечері я знову сів у літак. Ми летіли за маршрутом: Нью-Йорк — Монреаль— Гандер — Париж. Під час зупинки в Монреалі мене впізнали багато молодих французів, що живуть у Канаді. Вони привітали мене з щасливим закінченням подорожі через океан і почали фотографувати під спалахи магнію. Це дуже здивувало одну артистку, що саме піднімалася в літак. Вона кивнула головою в мій бік і запитала:

— Хто це?

— Доктор Бомбар.

— Доктор Бомбар?

— Авжеж, той, що недавно переплив Атлантичний океан.

— Але ж я теж перелечу океан! — відповіла вона.

Стюардеса залишила артистку, навіть не пояснивши, що умови моєї подорожі мали «трохи інший характер».

І ось внизу Париж. Я бачу натовп людей, що очікують мене. Хвилююся невимовно, наче школяр перед екзаменом… Літак приземляється, відчиняються дверцята — і я, розгублений, стою перед гомінким і привітним морем друзів, які прийшли зустріти мене. Коло з'єднано, подорож закінчено.

Подорож на «Єретику» закінчено. Тепер я докладу всіх зусиль, щоб мою «єресь» зрозуміли, щоб вона стала вірою для потерпілих на морі.

Кожна жертва корабельної аварії може досягти землі, причому не в гіршому стані, ніж я. Я теж був звичайним потерпілим, як і всі інші. Моє здоров'я не являє собою чогось виняткового. До війни я тричі хворів на жовтяницю, а в післявоєнний період переніс тяжке захворювання від недоїдання. Отже, в мене не було ніяких переваг перед іншими людьми, що здійснюють таке ж плавання. Звичайно, за час плавання я схуд, але все ж дістався до берега. Наголошую, йдеться не про хороше життя, а про те, як вижити протягом часу, потрібного для того, щоб дістатися до берега або зустріти корабель.

Тепер я стверджую: море може справді забезпечити їжею і питвом у такій кількості, якої вистачить, щоб упевнено вирушити в плавання назустріч порятунку.

Протягом 65 днів подорожі від Канарських до Антільських островів мені дуже не щастило. Проте мій експеримент аж ніяк не можна вважати подвигом або чимось винятковим.

Я схуд на двадцять п'ять кілограмів і переніс немало різних хвороб. Моя шкіра стала сухою і вкрилася сипом та виразками, а на пальцях ніг злізли всі нігті. Різко погіршав зір, через тривале голодування помітно зменшилася сила м'язів. Але я досяг мети!

Під час плавання я харчувався виключно «продуктами» океану — рибою, планктоном, а пив морську воду. І треба сказати, що білків та жирів у мене було досить. Проте недостатня кількість цукру викликала сильне виснаження організму. Це практично підтвердило правильність моїх лабораторних дослідів перед подорожжю.

Ще один доказ, як розум може впливати на фізіологію потерпілого: психічний голод після зустрічі з «Аракакою» значно гірше вплинув на моє здоров'я, ніж справжній фізіологічний голод, який ми терпіли з Пальмером тривалий час у Середземному морі. Психічний голод, якщо можна так висловитися, не є справжнім голодом, це лише бажання попоїсти чогось кращого, а бажати і не одержувати —