Василь Биков - Круглянський міст

class="book">Ну, звісно, не кращі, всі ці гауляйтери і генерали, Герінги і Геббельси. Вигубили стільки людей, зруйнували Європу. Але тепер хутко вже їм кінець, нарешті Європа визволиться від цього кровожера. Чи це ж не радість? Так, приблизно, я заперечив на песимізм Франі, і вона, помовчавши, стримано погодилась:

— Радість. Однак не безоглядна, — сказала вона і якось вибачно посміхнулася, ламаючи невеличку незгоду між нами. Диво та й годі: таку силу має мимовільна жіноча усмішка, до того ж дівчини, яка тобі подобається. Але на зміну приємній лагідності у мене майнула дикувата думка.

— А у твоїх господарів син є?

— Був, — просто сказала вона.

— І?..

— І загув, — напівжартом скінчила Франя, здається, одразу відчувши мою підозрілість. — Торік загинув у Пруссії.

Проказала вона те легко, без клопоту, але мені почулася деяка фальшивинка тієї її легкості, і я мовчав.

— Прислали повідомлення, його документи, листи. І номер могили. А чому вас це зацікавило?

— Та так.

— Старі дуже переживали. Фрау Сабіну було навіть паралізувало — інсульт. Ледь оклигала. Тепер ходить з кийочком. Рідню, яка була, розбомбили в Гамбурзі. Нікого не зосталося. Племінниця померла в цьому от місті, тож від неї котедж дістався. Думали досидіти тут до кінця війни. Але війна і сюди докотилась.

Вона скінчила зашивати мій добре-таки розпанаханий рукав, на який не хопило однієї нитки, і Франя взялася сукати другу. Все те робила з достеменним спритом, і я замилувано спостерігав за давно не баченим жіночим клопотом. її недавнє страхопудливе напруження також, здається, минулося. Чи, може, мені тільки здавалося те.

— Війна скінчилася, але… Замісто німців одразу ж завладарюють росіяни. Старі дуже непокояться…

— Ось як! Це чому ж?

Схиливши голівку над шитвом, Франя коротко тіпнула плечиком, ніби кажучи тим: хто їх зна? Я також не знав. Все нею сказане було для мене незвиклим і несподіваним, у душі я не погоджувався, але не знав, як заперечити. Певно, те відчувала і Франя і, щоб зняти мій клопіт, сказала:

— Ет, не будемо про те.

Хай не будемо, я не перечив. Тепер те мене найменше цікавило, мене вабило це дівча, і я мимоволі прагнув лише пустотливої вольності наших стосунків. Хотілося жартувати, але все не випадало придатного для цього моменту чи настрою. Все ж над нами висіла війна.

Не встигла, одначе, Франя дошити мій рукав, як прочинилася половинка дверей, і у вестибюль зазирнуло біляве обличчя Кананка.

— Товаришу лейтенанте…

По його стривоженому голосу я зрозумів, що там щось скоїлося, і в одній спідній сорочці вискочив на подвір’я. На вогневій нібито все було як завжди, але навпроти на дорозі стояв незнайомий, без тенту «додж», і від нього навпростець через пустку прямувала сюди група військових. Попереду крокував рослий, плечистий чолов’яга буцімто без зброї (чи, може, з пістолетом на боку), за ним ще троє — двоє, видно було, з коротенькими автоматами ПКС[8]. Вони врозбрід, з якоюсь мовчазною пильністю наближалися до містка. Я насторожено подався до хвіртки назустріч.

— Ти хто? — запитав передній, спиняючись перед зачиненою хвірткою. На його плечах були всього лише погони старшини, і у мене трохи спала тривога.

— А ти сам хто? — якомога спокійніше запитав я. Замість відповіді старшина визвірився металічним голосом:

— Хто займає особняк?

— Ну, я займаю.

— Звільнити негайно! — голос його став зовсім сволотний. — Я з розвідроти гвардійської армії.

— Інший пошукайте! — з нежданою рішучістю випалив я. — Тут протитанковий полк.

— Який іще полк! — старшина легко перестрибнув через хвіртку.

— Стій! — гукнув я, раптом пошкодувавши, що залишив свій пістолет у вестибюлі. Тоді я вихопив автомат у Кананка, який стишено стояв ззаду. — Стій!!!

Старшина і справді спинився, утупивши в мене злостивий погляд. Після озирнувся назад, де за хвірткою напоготові стояли його помагачі. Ті, здається, так само бралися за зброю.

— Ти що! Під трибунал захотів? — загрозливо прогарчав він, ворухнувши жовнами на твердому, свіжо поголеному обличчі. Але за свій «парабелум», що висів на його стегні, поки що не хапався.

Хвилину ми стояли так, один проти одного, — я з підготовленим для стрільби автоматом, а він, мабуть, набираючись рішучості для останнюго кроку. Але щось, проте, заважало йому в тій його рішучості. Після він оглянувся, але не на своїх примовклих друзів за хвірткою, а на простір за річечкою, і згледів там моїх артилеристів.

— Твої?

— Мої.

Так, мої артилеристи, мабуть, мало що розуміючи з того, що тут відбувалося, однак, з помітною увагою вдивлялися сюди з вогневої, і це, здається, похитнуло набубнявілу рішучість старшини.

— Гаразд, — мовив він спокійніше і, перш ніж перескочити назад через хвіртку, пригрозив: — Гірко пошкодуєш, мудаче!

Не повертаючись назад через місток, вони енергійним кроком рушили кудись по цьому березі, — певно, до інших окраїнних будов. Я віддав автомат Кананку й повернувся в котедж.

Не сказати, що ця сутичка далася мені легко, без хвилювання. Відав, те мені, мабуть, просто не зійде з рук, ще може дійти до лиха. Відчував, що це не так собі, не випадково, щось тут всунулося таємне і малоприємне. Чи не постарався тут наш санінструктор, інакше чому б вони попрямували відразу до цього котеджу? Вже, певно, не тому, що він тут найгарніший. Що у них там, у тилу, мало придатних, красивих будівель для розвідроти гвардійської армії? Та й чи для розвідроти вони старалися?

З тремтливих рук примовклої Франі я взяв свою гімнастерку, мовчки надів через голову. Франя чомусь ні про що не питала, — мабуть, і без розпиту відчувала, що скоїлося на подвір'ї, і на її потьмареному личку продовжував тремтіти сполох.

— Не бійся, — сказав я, підперезуючись. — Ми оборонимо.

— Спасибі вам, — тихенько відповіла дівчина.

— І той… Зви мене на ти. Гаразд?