Василь Биков - Круглянський міст

спритних пальчиків, раз по разу кидаючи позирки на її ожиле, радісне, дуже привабливе дівоче личко. Мені вона подобалася все більше. Скінчивши свою працю, поклала дві скибки на блюдце і найперше піднесла господарям у кріслах.

— Данке шьон, — кивнув господар, затим підвівся і тремтячими пальцями взяв зі столика чарку. Фрау не зрушила з місця, вона пильно видивлялася на мене.

Ми випили — я, господар і Франя, четверта чарка зосталася на столику.

Коньяк виявився міцним, здається, я відразу почав п’яніти. Чи, може, тому, що був незвиклий до нього — донині в Угорщині ми пили вино і знали його міць. Або, точніше, знали: від вина мало моці. Тільки одного разу в житті, під Шіофоком, я теж почастувався коньяком, тож донині не забув того почастунку. Зате зрозумів: коньяк — не вино, його треба вживати помірно.

— Панє профєсоже, — вимовив я чомусь по-польськи. — Ви тут не кривдите мою землячку?

Господар, мабуть, не дуже зрозумів моє запитання, і Франя розтлумачила його по-німецьки. Правда, зараз же й відповіла:

— Вони не кривдять. Вони для мене як батьки.

— То добре, якщо так. Гут!

— Гут, гут, — згідливо повторили господарі.

— Але тепер ми її заберемо, — сказав я, набираючись п’яної рішучості, і зирнув на Франю.

Я чекав, що вона перекладе мої слова господарям, та, однак, мовчала. Легка клопітна тінь промайнула на її личку, і я збагнув, що тут щось не так. Не так, як звичайно, коли ми визволяли в містах трудові табори, переповнені людом бараки, з яких їхні мешканці відразу кидалися кожний у напрямку своєї батьківщини. Всі рвалися додому. Я чекав, що в цей момент насамперед мене подякує Франя, а слідом і господарі — за визволення від фашистської неволі. Однак не дочекався цього.

Повисла трохи незручна пауза. Я сидів біля столика, Франя навпроти готувала маленькі, з сірникову коробку, сандвічі. Старі нерухомо перебували в своїх м’яких кріслах. У вестибюлі враз повиднішало — крізь вузькі вікна зазирнуло сонячне проміння, поклало на керамічну підлогу рваний візерунок від рухливого листя знадвору. Пару готових сандвічів Франя винесла на ганок Кананку й повернулася з порожнім блюдцем — Кананок обійшовся без блюдця.

Після того, як я випив чарки зо три, і в графинчику лишилося обмаль, старі підвелися і знеможено потупали в бокові двері — на кухню абощо. Франя тоді присіла за столик, якось зі стриманою увагою вгледілася в мене.

Я трохи сп’янів, але почав відчувати, що мої давніші, усталені на війні мірки дещо захиталися, зіштовхнувшися з іншою, не знайомою дотепер реальністю. Все-таки це був якийсь інакший, ніж попередній мій, світ, з його інакшими складнощами, в яких був я, мабуть, профан. Не те, що моя землячка, білоруска Франя — вона в цьому світі жила, а я з ним тільки-но знайомився. Цікавість моя до неї все наростала. Але розпитувати її було трохи незручно, а вона, я помітив, не дуже квапилася розповідати про себе. Або поскаржитись на щось, як це звичайно люблять жінки. Франя не скаржилась, хоч і радість на її обличчі я зауважував не часто. Чи вона так навчилася — ховати свої почуття? Але ж навіщо ховати їх, адже я їй не чужий. Я земляк на чужині.

Там, на вогневих позиціях, я не надто дбав про свій зовнішній вигляд — забруднені землею штани, нечищені кирзачі, неохайно зашитий рукав. Тепер у цьому вестибюлі прийшло інше відчуття, і я старався ставати чи повертатися так, щоб мої хиби не дуже траплялися комусь на очі. Але після, певно, забувся про те і не сховав розідраний рукав від швидкого позирку Франі.

— Дайте зашию, — сказала вона дуже просто, і в тих її словах почулася забута інтонація моєї молодшої сестри Ніни, про яку я нічого не знав з початку війни.

— Дайте, дайте! Я хутко. А то… Некрасиво так, — сказала вона і посміхнулась.

Певно, та її усмішка все й вирішила, — відразу прогнала мою ніяковість. Я розперезався, стягнув через голову мою заношену гімнастерку, несподівано і з неприємністю опинився в несвіжій спідній сорочці з недоречними поворозками на грудях. Намірився був одмовитися від послуги Франі, та дівчина вже взяла гімнастерку і коротким чітким рухом розправила її на колінах. Вона спритно зашивала мою дірку, і те її зашивання визначило дуже багато в рухах моєї, вже спрямованої до неї душі.

Як я це здавна робив на війні, — де б не був і чим би не займався, — крізь справи і розмови звикло вслухався у довкілля, ловив звуки, які могли донести ознаку тривоги, якісь зміни в обставинах. Насамперед кепські зміни. Певно, та моя настороженість передалася Франі, позирк якої теж час од часу пихкав тривогою.

— Ще стріляти будуть?

— Будуть, звісно. Допоки все те не скінчиться.

— А як скінчиться?

— Тоді буде мир. І щастя. І життя, — сказав я не без деякого пафосу. Звичайно, тяжкий клопіт сидів і в мені, тепер я намагався заганяти його вглиб, щоб він не заважав моїй лагідності до Франі. Здавалось, я вже починав відчувати якусь радісну можливість, яку обіцяло незвідане. Але все те було дуже непевне й невиразне, могло кожної миті зникнути.

Франя тихенько зітхнула.

— У мене якраз сестричка така, як ти. Сімнадцять років, коли жива ще, — сказав я.

— Мені трошки більше, — тихо відзначила Франя. — А де зараз сестричка?

— Може, в Німеччину погнали.

— В Німеччині кепсько. Окрім всього — бомбування жахливі. Мої ж господарі тому й приїхали сюди. Як дім розбомбили.

— А тут краще?

— Дотепер краще було. Поки війна не докотилася. Дивно, раніше я думала: може, в Німеччині тихше буде, а то ж у нас вже неможливо стало: усі всіх б’ють, забивають. Партизани б’ють німців, німці б’ють усіх без розбору. Жити ніяк стало. Як мій дядько Лукаш казав: хоч живий у труну лягай.

— Усе Гітлер проклятий.

— Гітлер, звичайно. Але й інші не кращі, — тихо сказала Франя і змовкла.