Пол Стюарт - Вокс

у залу Бібліотеки Великобуряної палати, охоплену гарячкою. Прибулець без вагань зійшов на міст і відкинув каптура, відкривши своє обличчя.

— Рук! — скрикнув Фенбрус. — Ти не повіриш, хлопче, який я радий тебе бачити!

— Я теж радий вас бачити, Великий Бібліотекарю, — відповів Рук. — Я маю стільки всього вам розповісти.

— Мерщій викладай, — кивнув головою Фенбрус Лодд. — Адже від цього залежатиме все!

Рада скупчилася навколо білолицього юнака, Кулькап запропонував йому світлякового табурета.

— Розступіться, розступіться! — галасував Фенбрус Лодд, покидаючи свою катедру. — Гей, ти! — гукнув він молодшому бібліотекареві. — Принеси-но хлопцеві води!

— Присядь, — звернувся до хлопця Кулькап, кладучи руку йому на плече, — перепочинь, одведи дух.

Рук, у якого з утоми тремтіли ноги, присів і спробував угамувати дріж.

— То було якесь жахіття! — почав хлопець. — Оті сорокухи — достеменні чудиська. Сморід, гамір, їхні очі прошивають тебе наскрізь, і хоч би котра бодай раз кліпнула. — Хлопця знову охопив дріж. — Я міг би заприсягтися, що вони бачать мене наскрізь…

— Ти справжній герой, Руку, — ласкаво промовив Кулькап. — Тепер тобі ніщо не загрожує. — Він трохи помовчав. — А якби вони бачили тебе наскрізь, ти не стояв би зараз тут.

Рук кивнув і спробував усміхнутися.

— Я вхопився за Воксову легенду, вигадану для мене: мовляв, ненавиджу бібліотекарів і заповзявся їх зрадити…

— Ну, підступність сорокухам зрозуміла, — ввернула Варіс. — Тут їх переконати не штука.

— Я розповів їм, звідки і коли починати облаву на бібліотеку, як ми й домовлялися… — зазначив Рук, обводячи занепокоєним поглядом обличчя Великого Бібліотекаря та Професорів Світлознавства і Темрявознавства.

— Ну, тепер нам справді нікуди відступати, — зауважив Фенбрус, скоса позираючи на стурбоване обличчя Альквікса Венвакса, який скрушно хитав головою. Професори Світлознавства і Темрявознавства перезирнулися.

— І Матір Шматуй-пазур тобі повірила? — поцікавився Професор Темрявознавства.

— Атож, коли я зажадав п’ятдесят золотих, — відповів Рук. — А коли я виклав ще й усі подробиці, то взагалі запропонувала, щоб Дорогою Багнищем я проїхався у її особистій кареті. Вона сподівалася запопасти вивідача, який і далі працюватиме на неї, і, хвала Небові, дарувала мене горлом.

— А що я казала, — пробурмотіла Варіс, — підступність сорокухам зрозуміла.

Кулькап знову повернувся до Рука.

— Отже, по-твоєму, перехід Дорогою Багнищем буде безпечний? — запитав він.

— Так, я певний цього, — відповів хлопець. — Йдучи від сорокух, я бачив, як зі Східного курника стікалися сотні збройних птахотварей. Вони купчать потугу. Сорокухи збираються вдарити на риштаки об одинадцятій. Багнищанськ у заставу вартуватимуть лише молодняк та хиренні когути.

— Ну, з ними якось розберемося, — запевнила Варіс. Кулькап поклав руку хлопцеві на плече.

— Чудово! — затер руки Академік. — Я ще вагався, але Воксів план начебто себе виправдовує.

— Гладкий слимак-корогриз, — сердито буркнув Фенбрус Лодд.

— Руку, ти зробив бібліотекарям неоціненну послугу, — провадив Кулькап. — Поки що відпочивай, а тоді спустишся до приплавів. Для тебе знайдеться місце на одному з суден.

Рук усміхнувся. Ні, він би залюбки виконував будь-яке доручення, аби тільки внести свою пайку в це грандіозне переселення. Та хлопець справді падав з ніг від утоми. Він пишався, що зіграв у Воксових планах відведену йому ролю, та куди приємніше було відчувати, що все вже позаду.

До хлопця підійшла Варіс і обняла його за плечі.

— Ходімо, Руку, — сказала дівчина. — Давай-но пошукаємо тобі чогось попоїсти.

Тієї самої миті з протилежного кінця Світлякового мосту долинуло сумовите переливчасте голосіння.

— Ве-ве, Ру-ве-ук, Уралова. Вурра!

Рук відразу впізнав голос. «Ласкаво просимо, Руку, який прийняв отруєну паличку. Нам так тебе бракувало».

— Ой, блукай-бурмила! — скричав він.

То була Ґала, стара блукай-бурмилиха. Вона криво усміхнулася до Рука, і на її беззубій усмішці та обламаному іклові заграло світло. І ще Віїґ — дебеленний незграбний ведмедисько з потворним шрамом через усе плече. І Верало, у кохана Верало, ведмедиця з чудними позначками навколо ока та поперек морди. Він порятував її на Ливарній галявині, а натомість дістав отруєну стрілу в плече. Остання з блукай-бурмил, хоча й далеко не найменша, була Вемеру, його другиня. Скільки вже місяців збігло, відколи вони зустрілися в Темнолісі?..

Забувши про смертельну втому, яка сковувала його тіло ще секунду тому, Рук розпростер руки і кинувся в міцні обійми Вемеру. Решта блукай-бурмил збилися довкола гуртом, таким тісним, що Рук опинився під величезним хутряним склепінням, поцяткованим мохом.

Рук ледве дихав, опинившись у самім осередді цього стовписька. Він чув теплий, заспокійливий запах моховитого хутра. Цей запах заспокоював шалене калатання серця і оживляв у пам’яті спогади — і гарні, і не геть. Поневолені блукай-бурмила. Велике віче. Одинока ведмедиця: багато років тому вона знайшла в Темнолісі маленького осиротілого хлопчиська, що одинцем заблукав у пущі, й опікувалася ним, аж поки хлопчика забрав хтось із його одноплемінників… Тим хлопчиком був він.

— Друзі мої… — буркотів Рук, намагаючись виборсатися з могутніх лабетів. — Вурра-ве, меерала! Серце моє голосно співає, що я сьогодні вкупі з вами!

— Ве-ве! Вурра-ві-іг! Ларра-віра-вуг! — Блукай-бурмила гомоніли всі нараз.

Вемеру ледь помітно нахилила голову, і всі ведмеді умент помовкли.

— Ве-велла-лум, — прогарчала вона серйозно. «Наші серця так само раді, що ти з нами». — Віра-вуллара. — «Але вони сумують, що нам доведеться тебе покинути».

Рук відсахнувся.

— Покинути? — перепитав він, торкаючись грудей долонею і нахиляючи голову. — Пощо розлучатися, як ми тільки-но зустрілися?

Вемеру сягнула широченною лапою, обережно взяла Рука за обличчя і притягла до себе. Він відчув її солодкаве дихання і побачив туск в очах.

— Вурра-віг, вурра-вулах, — сумно проказала ведмедиця. «Ми повинні приставити товстуна до Багнищанської застави. Така домовленість».

— Авжеж, — підтвердила Варіс, несподівано вродившись біля Рука. — Наша угода передбачає: ми повинні забрати з собою оте гергёпище, Вокса. Блукай-бурмила зголосилися піти до Палацу