Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

стишували гону. Перш, ніж спуститися додолу на ночівлю, вони мали пересвідчитися, що ніде поблизу і духу нема ненажерливих чав-чавів, яких вабив невольничий ринок. Вони їхали без упину, і Кулькапа починала огортати втома.

— Скільки нам ще їхати? — запитав він Живчика, що скакав попереду.

— Уже недалеко, — гукнув той у відповідь. — Ми мусимо…

— Капітане! — закричав Шпуляр. У голосі його вочевидячки відчувалася тривога. — Капітане Живчику, Гуків зубощир!

Живчик обернувся.

— О, тільки не це! — простогнав він.

Бідолашна звірина знемагала під нестерпною вагою. Сили ось-ось мали покинути її. Кожен стрибок зубощирові давався на превелику силу і, приземлюючись, він щоразу ризикував гупнути вниз. Не краще почувався й Гук, його сяйну фізіономію спотворювала гримаса страху щоразу, як його скакун із дедалі більшою надсадою напружував останні сили.

— Ве! — гарчав він. — Ве-ве!

Живчик зітхнув. Нічого не вдієш. Чав-чави чи не чав-чави, а треба злазити. Зрештою, може, Небо до них милосердне, і вони вже відірвалися від лихих помаранчевих тварючок на безпечну відстань.

— Униз! — скомандував він і вдарив повіддям свого зубощира. — Спускаємося вниз.

Вони спускалися якраз там, де рідів ліс. Скакаючи на долину, усе нижче й нижче, Кулькап пожирав очима землю — чи не змигне десь лиховісний оранжевий спалах?

Не примітивши нічого тривожного, він полегшено зітхнув.

Вони спустилися на зарослу великбилем галявину. Спочатку Живчик, потім Шпуляр та Кулькап, і, зрештою, Гук. Його зубощир лантухом звалився на землю, тяжко, знеможено. Гук скотився із тварини і розпластався у неї під боком. Решта теж спішилися. Шпуляр відвів зубощирів до найближчого дерева і прив’язав до нижньої гілки. Живчик підійшов до блукай-бурмила і присів поруч із ним. Він обійняв однією рукою грубезну бурмилову шию, і той звівся на ноги, відриваючи Живчика від землі.

Дві постаті осяяли галявину своїм дивовижним світлом. Кулькап підбіг до них.

— У вас усе вийшло! — закричав він. — Вийшло!

Живчик обернувся до свого молодого учня і всміхнувся.

— У нас вийшло, — поправив він хлопця. — У тебе, у мене, у Шпуляра, ну й Гук молодчага. Ми всі молодці!

Розділ шістнадцятий
Уторованою стежкою

Не злазячи так довго із сідла і подолавши добрячий шмат дороги, четверо мандрівників потомилися не на жарт. Живчик розумів: про те, щоб рухатися далі цієї ночі, не могло бути й мови.

— Стаємо тут, — скомандував він, — а завтра вранці пускаємося далі. Кулькап і Шпуляр розпалять ватру. А ми з Гуком пошукаємо чогось попоїсти.

— Слухаюсь, капітане! — відповів Шпуляр.

Кулькап аж зіщулився, побачивши, як Живчик та блукай-бурмило чимчикують у темряву густого лісу. Вони видавалися комашками проти величезних дерев, такими непримітними, такими вразливими.

— Будьте обережні, — промурмотів він і заходився збирати хмиз у навколишньому підліскові — сторожко, намагаючись не зашиватися надто в хащу.

— Молодець, — похвалив його Шпуляр, коли хлопець повернувся. — Складай на купу он там.

Кулькап кинув на землю величезний оберемок дров і задивився на Шпуляра, який добував вогонь із чогось сірого і пухнастого.

— Що воно таке? — поцікавився він.

— Мох-коровик, — пояснив Шпуляр, перестаючи орудувати кресалом. — Чудова губка. Зазвичай. — Він знову заходився кресати. Його обличчя розпашіло і світилося. — Хай йому морока, бісове кресало відсиріло, — Він кресонув ще дужче. Несподівано мох узявся омахами полум’я. Шпуляр тихенько поклав його на плескатий камінь і обернувся до Кулькапа. — Дай мені трохи дрібненьких галузок. Якнайсухіших.

Кулькап метнувся до купи хмизу і повернувся зі жменею галуззя. Він вручив його Шпулярові, і той поставив гілочки над вогнем пірамідкою. Коли спалахнули й вони, Кулькап і Шпуляр, аби не дати згаснути вогню, відразу ж підкинули більших патичків. Невдовзі біля них гуготіло величезне вогнище.

Поки Шпуляр розкладав продовольчі припаси по кухликах, тарілках та квартах, Кулькап присунувся ближче до вогню. В оточенні нічних звуків — тут щось писне, там щось хрусне — він почувався затишніше біля спасенного вогню. Хлопець сягнув у сумку по свої улюблені сувої.

Тужмить ліворуч від нього почувся тріск та хряскіт, і показався Гук, який вертався з лісу, пробоєм продираючись крізь зарості. Слідом за блукай-бурмилом, уторованою стежкою пробирався Живчик. Дійшовши до вогнища, він висипав на землю цілий міх плодів та корінців.

— Дубові яблука, байракягоди, коріння деревію, — перелічував Живчик, — та багато всякої іншої смакоти. І це все — завдяки Гукові, його чутливому носові блукай-бурмила! Спеціально вибирали, щоб було і поживно, і смачно!

— Ве! — прогарчав ведмідь, киваючи на знак згоди головою. Він нахилив своє могутнє плече і стяг із нього тушу молодого тілдера. Із шиї тварини стриміла стріла.

— Хто його підстрелив? Ви? — вражено запитав Кулькап.

— Так, зліпив нашвидкуруч лук і стрілу, — засміявся Живчик. — Чимало води втекло, але я ще не розучився. — Нам — біфштекси, а решта все дістанеться зубощирам.

Раптом угорі просто над ними почувся чийсь уривчастий тріскучий кашель. Кулькап пригнувся, затуливши голову руками — і побачив, як усі з нього сміються.

— Це лишень повзун, та й годі, — пояснив Живчик. — Зовсім не шкідливий…

— Ва-й-й-й-й, ке-ке-ке-ке… — заглушив його крик нічного лемура.

Кулькап знову зіщулився.

— Кулькапе, — лагідно звернувся до нього Живчик, — твоя обачність виправдана, бо Темноліс — це темна і небезпечна місцина. Та, боюсь, тобі доведеться звикнути до звуків, на які він такий багатий.

Кулькап зніяковіло кивнув головою. Ну звісно ж, він не буде геть на все так реагувати.

— Гадаю, мені не завадило б іще сьорбнути спеціального чаю отої роздебенді, — зізнався він.