Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

Чому я одразу не подався до Фонся, спитаєте ви? Бо хотів задати оце питаннячко і подивитися на реакцію.

Вони перезирнулися. На їхніх циферблатах[125] навіть світло, що скупо лилося із дверей і вікон шинку, зовсім тьмяніло і блякло…

— Яку хатранку?

— Так-от у нього і спитайте…

Було ще одне питаннячко, на яке я хотів отримати відповідь.

— А Цвібака[126] тутай десь не стрічали? — наче між іншим закинув я.

Вони знову перезирнулися. Зовсім темними зробилися їхні писки. Й усмішки зовсім поквасніли…

Цвібаком кликали кіндата з Жовківського передмістя, який понад усе любив солодощі і напихався ними, де тільки міг.

Понад солодощі він любив тільки мордувати людей. А якщо за цих людей йому ще й заплачено, то любов його удесятерялася.

— Свіркуєш[127], нє? Де ми, а де Цвібак!

Не спитали, навіщо він мені здався, не дерли лаха[128] з того, що я ним цікавлюся… Отже, говорили з ним… або про нього. Знали, що сталося. Отже, він десь неподалік.

Це був перший мій успіх у довгій шерезі невдач.

Хоча ні. Їх було троє, а я один. Тому, швидше, перша невдача, яка приведе до успіху. Якщо костур не підведе.

— І передайте, що Фонсьо завтра все до цента знайде… Де — він знає.

— А як не знайде?

— А як не все?

— Ваша справа — маленька, передали — і знову пішли кірити[129]. І писки один одному магуляти[130], чим сильніше, тим краще.

— А чому нам не даси, ми б віднесли…

— Вам віддати? Бару[131]? Хтів би м, та не можу. Аж жаль ми дупу стиснув…

— Хочеш майхер[132] під бік?

— Тоді Фонсьо недоотримає заробленого. А оскільки мене вже на цьому світі не буде, з кого він спитає, ану здогадайтеся?

— Антін з Фонсьом добалакаються…

— Ага, на вашій могилі…

Я дуже сподівався, що вламуватися до покоїв Петруся вони не будуть. Тутешня батярня не дуже шанувала кіндетів, як і наша.

Збоку наша розмова виглядала, мабуть, як зустріч чотирьох товаришів, що давно не бачилися, плескають одне одного по спинах, сміються й обговорюють собі, що і скільки замовити, щоб відзначити цю радісну подію…

Мою душу відпустили. До вечора.

Коли я повернувся, Янек не спав. При світлі свічки його обличчя було червоне, вени на шиї набубнявіли, а крила носа розширилися. Притулившись до стіни, він судомно стискав краї лави, і дихання його нагадувало свист вітру крізь вузьку шпарину. Шпарину, у яку вилітає чиєсь безталанне життя.

Я зупинився при вході. Він повів у мій бік очима, торкнувся пальцями смуги на шиї і закашлявся. Сухо, коротко, наче хтось ламав тоненькі гілки на розпал.

Легше йому після цього не стало.

Темрява за моїми плечима пробурмотіла голосом Петруся:

— Цирульника треба.

Я відказав їй не своїм голосом:

— Не треба. Я нині за нього.

Коли ви хочете правильно пустити кров хворому, у якого, на вашу думку, цієї крівці забагато, треба, по-перше, змусити свої руки не тремтіти, коли при світлі свічки, на якій перед тим ви прожарили сталь, будете прорізати шкіру на лікті разом із жилою. А по-друге, знати, коли зупинитися, бо якщо захопитися, то навряд чи можна буде цю кров назад улити. А поза тим усе просто.

Янек слідкував за моїми діями з-під напівопущених повік.

Не опирався і не намагався допомогти. Не стогнав і не здригався. Просто слідкував. Мовчки. Наче то не з нього цюркотіла багряна юшка.

Поступово спокійнішало дихання і сходив багрянець із обличчя. І ось бліда змучена усмішка, схожа на такий самий світанок за вікном, сповістила мені, що можна закінчувати. Коли я перемотав чистою ганчіркою йому руку, стиснув у лікті і ще раз перемотав уже стиснутою, він розплющив очі і зупинив на мені… якийсь дивний погляд. Наче не чекав, що розплющить сьогодні очі.

— Мені наснився… страшний сон. Про вовка. Ні. Про перевертня. Вовкулаку.

Чи то питав, чи стверджував…

— Випий. Це вино. Усе до краплі випий… Тобі треба виспатися, — відказав я вже від дверей, тримаючи в руках миску з іще паруючою кров’ю. — Пізніше знайдемо тобі якесь заняття.

А що ще я міг сказати?

Коли Янек прокинеться в комірчині Петруся і не знайде там мене, він підійде до вікна і при світлі місяця та ліхтарів з кнайпи побачить, як я веселюся в садку з трьома розбійниками, наче з хорошими товаришами. Ці розбійники будуть дивно схожі виглядом і повадками на тих, хто схопив його біля річки і довгі години мордував у халупі в Бродівському лісі.

Він уперше подумає про те,