Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

— На нічліг кроком руш!

— Слухаюся, пане генерале!

З корчми вивалилася чергова компанія, яка збиралася погомоніти на свіжому повітрі. Інша компанія, під ранок особливо спрагла до розмов, увалилася досередини.

— А ми точно там… помістимося?

— Не переживай, у Петруся є для таких гостей окрема кімнатка, майже чиста, і куди непрохані гості не запрошуються…

— Непрохані гості тому так і називаються, що їх не хочуть запрошувати, а вони все одно приходять… Майже як ми…

Сонце теж приходить щодня, хоч ніхто не просить, і нічого, з гордості не померло, а могло й образитися, воно ж сонце…Але вголос я сказав інше:

— Це ненадовго.

Я знаю — я негідник.

І до господаря:

— Нас не чекали, а ми приперлися, Петре… Станіслав Пшимоновський до твоїх послуг… На пару ночей…

Він зиркнув на нас, наливаючи власноруч зварене пиво з бочки для новоприбулої компанії…

— Живіть, я хіба проти…

Часто наливав у борг і давно б розбагатів, якби всі боржники повертали свої борги.

Я відчинив заховані за гобеленом дверцята.

— Проходьте, ваша світлосте.

— Не знущайся, Мар’яне!

Якби всі боржники віддавали свої борги, тюрма Шафлівка[110] була б порожня, мій тато був би живий, а я б склав голову на пласі. Бо віддати свій борг іншим способом не мав би можливості.

Почекавши, поки на сусідній широкій лавці, звісно, без матрацу, подушки і коца, але ж на лавці, а не на болоті, зазвучить сонна арія у виконанні пана Губицького, я сів і задумався.

Прийшли по мою душу. Можна було б, звісно, дременути через вікно, а там битим шляхом до Кривчиць, а звідти…

Можна було б.

Я тихо вислизнув за двері й опинився серед гамору, запахів і метушні мордовні[111], де про чистоту і хороші манери знали хіба з чуток. Та й то не дуже йняли цим чуткам віри…

Новоприбула компанія вже була добряче напідпитку. Окрім трьох…

Вони за мною й попленталися. Наче їм раптом закортіло на свіже повітря.

Вовка ноги годують. А вовкулаку?

— Та йой, як давненько ми тебе тутка не виділи! — почав плескати мене по плечах Хохля — круглолиций фацет, який своїм добродушним виглядом не одного зустрічного ввів в оману. — Гадаємо, чи в урльоп подався, чи фест фунястим ся зробив, зачав гелтуватися, аж забув за камратів своїх![112]

Харцизяка, здоровенний хлоп зі, здавалося, ніколи не чесаним волоссям і бородою, піддакнув:

— Я аж зиза дістав[113], коли тебе тутка зовидів! Кажу Сервусу, може, я кіксую[114], і то не Племінник? А Сервус: та нє, не кіксуєш, каже, правда, Сервусе?

Той, кого Харцизяка штовхнув, — спритний, невеличкий, банькатий, мав таке прізвисько[115], бо за гарного настрою любив із усіма на вулиці вітатися, навіть із дзядами і «анге́лами»[116], а за поганого навіть свої обходили його здалеку. Видно, був нині в гуморі, бо кивнув головою, не перестаючи шкіритися на весь садок.

— Нє, кажу, Харцизяко, наш то скурвий син!

Усі троє були кіндетами[117], і «мокрі» справи були їхньою основною професією в житті.

— Не пригадую, коли я вас цімборами[118] звав…

— Та йой, як він теперичка заговорив, знати нас теперичка не хоче, чи як, пановля?

— Ага, параграфа[119] має, дивиться на нас, як на мале пиво, хоче же би ми йому дали в храпи[120]?

— Ще має всі квали цілі і пахняр[121] не зламаний, то, може, му’ поможемо?..

— Ціхутко, пановля, не зачинаймо пацалихи на галь-паль,[122] — Сервус точно мав сьогодні чудовий настрій, раз узявся відмовляти своїх кумплів[123] від улюбленої справи. Я трохи розслабив руку з костуром. Трохи. — Антін інтересується, чи правда, шо ти Фонсів гелд заіванив і тут у нас в льоху задекувався?[124]

Он воно що! За тиждень вісточка про моє зникнення разом із касою розлетілася по всіх околицях.

— А правда, же Антін знав про хатранку на Марії Сніжної і ніц нікому не мовив? — двигнув я їм у відповідь. Не збрехав, але і правди не сказав…