Ада Самарка - Смак заборони

як розірване серце, недосяжна (це раз), і пошуки взаємності (це два) дорівнюють розпилюванню вцілілої половини на дюжину маленьких шматочків, які спливають кров’ю, і…

— А ось мені б це все забути, як страшний сон! — прошипіла я крізь зуби. Здивований Альхен відразу сахнувся, видно, намагаючись знайти зрозуміле пояснення безглуздому спалахові моєї немилості. Гармонія хвилину тому досягла такого розквіту, який тільки був можливий, і ось цілком раптово я зруйнувала те, що виникало в нас неймовірно рідко, — приплив майже матеріальної, такої щедрої ніжності. Але він, як і раніше, дивився на мене із замилуванням, хоча те особливе взаєморозуміння зникло без вороття, як і решта…

Я не могла більше цього терпіти: любов розпирала мене, батувала, шматувала, я відчувала: ще мить, одна-єдина секунда цієї ідилії — і дах з’їде, я кинуся йому в ноги… Ридаючи, зізнаюся у всьому. І це буде кінець світу.

Nach Mittag

— Вгадай, хто тобі вітання переказував? — запитала я в Мири, готуючись до акту затятого мазохізму.

— Уявлення не маю.

— Могла б і здогадатися. Мій Засмаглий Друг. Так, так, ти можеш сміятися, але ти йому сподобалася.

На її обличчі паралельно з неприязною гримасою виник якийсь мрійливий вираз. У моїй голові вже грали різні за ступенем підлоти ідейки щодо суперечки з That One на яку-небудь банку турецького пива, що він її ще й не зможе спокусити. Бачили б ви, з яким жахом дивилася вона на їхнє лігвище й усіх, хто затримувався в ньому (або навіть просто розташовувався поруч; про мене в трьох ниточках, іменованих трусиками й ліфчиком, краще взагалі змовчати).

— Навіть так… — і по тому, після паузи, — в нього було, напевне, багато жінок.

Не запитання. Констатація болісного факту. І начебто не тільки для мене одної.

І ще трохи згодом:

— Дивний чоловік. Як він дивиться…

Після сієсти чарів поменшало. Все стало якимось нездоровим. Підгнило, чи що…

З оглядового майданчика (традиція дорогою на пляж оглядати й класифікувати простори на безгепардя та гепардя) я побачила мерзотника у всій його красі. Він любенько балакаа із якоюсь білявою тлустою тіткою в довгому бордовому сарафані.

Коли ми спустилися (напрочуд швидко), на мене не звернули жодної унції уваги. Холод. Відчуженість. Сволота.

Це спрацювало миттєво — я відчула себе такою ось обридлою знедоленою іграшкою.

Гугняво: «И я твоя игрушка-а-а-а…

Хрупкая такая-а-а-а, ля-ля-ля, в твоих рук-а-а-ах пам-пам…».

Мабуть, зараз настав час звернутися до мого щоденника, особливо охочого до плаксивих нот. Отже, запасайтеся слізьми, хоча, якби ви знали, невдячні, як того дня ридала я!

Запис за 28.06.95

Адора… Адора… Щастя привалило й відвалило. Отже, хто я тепер? Хто я? Гордість? Адоро! Гордість ДЕ? Як би тобі, сонечку, не бути розтоптаною і приниженою? Га? Може, наступного разу таке влаштувати:

«Отже, завтра середа, вони, як завше, їдуть у Ялту. Чи не так?»

«Так, але я залишаюся. Хоча, Альхене, як кажуть, не довго та музика грала. На цей рік ДОСИТЬ. Я не за сталість стосунків. Одного разу достатньо, щоб потім згадувати, згадувати…».

Невже так і зробити? Це поки що єдина рада. Всупереч моєму бажанню. Могла б… Ах, якби я тільки могла — віддавалася б йому хоч і щовечора, й кожної сієсти, й кожної відпущеної чужою неуважністю хвилини! І йшла б на всі приниження: біль від НЬОГО дорівнює найніжнішим пестощам будь-кого іншого. Я люблю його. Агов, ти! Я люблю тебе! Чуєш? Чув би… Завжди треба чимось жертвувати. Альхене, якби все було трішечки інакше… Альхен… Альхен… Альхен…

Або ось іще так можна спробувати: «Ти не професіонал. Я розчарована в тобі. Попри все ти не вмієш зваблювати. У тобі нема сили… Чогось бракує. Хоча… Воно тобі треба, Сашо? Ні, ну ти мені скажи — воно тобі треба?! Мені шкода. Дуже шкода», — тільки так, бідолашна Адоро. Тільки так.

Справи буденні. А як усе було насправді?

Граю під носом гада в карти. Під самим носом (із Танькою). А він, засранець, слухає свій вошивий приймач. Йому до мене — що мені до Зінаїди Петрівни, завуча… Разів зо два, щоправда, підморгнув — начебто з примусу, нещиро, можна сказати. На цьому все й скінчилося.

Хочу все-таки навести один незрозумілий факт (у всякому разі, для мене), пояснення якого поки що знайти не можу. Отже: після карт, після подиву я зрозуміла, як завжди раптово, що мені тут не місце, та й пішла світ за очі. «Світ за очі» виявилося під крильцем у татуся, і грітися я там, зрозуміло, могла від сили півгодини.

Пішла на пірс. Полізла, точніше, — цей був зовсім зруйнований. Якщо мій улюблений ще зберіг якісь сліди своєї приналежності до класу людинокорисних (зо дві дошки й поруччя з одного боку) то цей, середній із трьох «двоповерхових», був лише голою бетонною конструкцією, чимось сюрреалістичним із серії «Після ядерної війни». Навпроти був найперший пірс, що відкривав бетонну й гальчасту площину пляжів. Він був найбільш дивний із усіх пірсів — іржава, крива конструкція. Я пишу все це так довго, тому що там був він. Сліпуче гарний, у всій своїй бронзово-маслиновій пишноті, по-королівськи незворушний Гепард. У мене (яка відчула запал художника) перехопило подих, коли я побачила мовчазні гордовиті промені на владних вигинах його зіпсутого тіла.

Я забула про пильні очі, які й без того судили кожен мій рух, я, загіпнотизована побаченим, опустилася на шорсткувату крокву, звісила ноги й дивилася на нього. На нього! Так японці приходять дивитися на сакури. А я дивилася на нього! Я бачила божество. Я бачила сонце. Я усвідомлювала, що я бачила, й це було найголовнішим, найсолодшим — я бачила його, я знала, що не сплю!

Я сиділа обличчям до нього, але сонце світило сліпо