Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

— Шкода, що мені це не вдалося, — сказав він. — Нам обом було б легше.

— Мені також шкода, — відповіла вона. — Тепер, напевно, це доведеться зробити мені, бо я більше не можу…

І вийшла з палати.

Ліна рахувала дні із завмиранням серця, але він не з’являвся. Минуло більш ніж півроку. Вона повернулася до своєї квартири, щоправда, разом з Ірою. Ще довго здригалася від кожного дзвінка у двері, її лякали постаті в темряві. Але він як у воду канув.

Залишалося менше року до закінчення університету. Та в такому душевному стані годі було й думати про навчання. Згодом вона таки переборола себе і вже почала вірити, що все-таки отримає диплом. Час, хоч і поволі, загоював рани.

Тільки коли подрузі довелося на кілька тижнів поїхати у Галютин до хворої тітки, Ліна зрозуміла, що без Іри її душевна рівновага десь поділася, знову повернувся неспокій. А невдовзі, якось увечері, коли вона вже збиралася лягати, задзвонив телефон. У трубці мовчали.

— Хто дзвонить? — запитала вона.

— Віконт, — була відповідь. — Не кидай трубку, — відразу ж сказав він. — Це мій останній дзвінок. Можливо, він виявиться корисним для тебе й допоможе тобі врятуватися, хоча я в цьому сумніваюся. Ти так хотіла, щоб я помер! Можу тебе порадувати — це практично вже трапилося. Вважай, що я мертвий, просто дістав відстрочку, щоб попрощатися з тобою. У мене СНІД. Навіть не знаю, де я його взяв. Після того, як ти мене покинула, я поринув у таке багно… Тобі, люба, й не снилося. Отже, на цьому світі я тимчасово, і в мене залишилася єдина справа. Здогадуєшся яка? Я так і не навчився обходитись без тебе, тому знайду тебе й таки заберу із собою. Не бійся, СНІД не такий страшний, як тобі здається. Скоро ти це побачиш. А ще ми заберемо із собою твою чарівну подружку, адже ти не зможеш без неї! Тепер я знаю — ненависть та жага помсти багато солодші за кохання. Якщо можеш — тікай, ховайся, але це дарма. Я все одно тебе знайду, куди б ти не поїхала. Я пробував, але не можу змиритися з тим, що ти зробила. Я однаково не зможу так жити. Тому повір, померти для мене — найкращий вихід. Спершу, коли доля підписала мені смертний вирок, я хотів просто вбити тебе. Але така смерть — це лише один неприємний момент, одна мить і все. А найстрашніше — це очікування смерті. А подарувала мені його саме ти. Тому справедливо буде, якщо й ти зрозумієш, що це таке. Як-то воно, сидіти й чекати. Тому я й попередив тебе. Почіпляйся за життя, спробуй втекти від свого жаху, понюхай, як пахне неминуча смерть, адже я однаково тебе знайду. Мені відпущено досить часу для цього. У мене ціла свита загоничів та псів, які лише чекають команди. Даю тобі дві години фори. Сьогодні рівно опівночі Віконт розпочинає своє останнє полювання.

Цей фатальний телефонний дзвінок пролунав близько десятої години вечора. Лише дві години залишалося в неї, щоб оговтатись і вислизнути з квартири. В ощадній касі на рахунку Ліна мала невелику суму грошей на чорний день. Але пізня година позбавила її цього шансу. Кинувши до кишені те, що було під рукою, — кілька папірців та коштовностей, запхавши до сумки перший, що потрапив до рук, одяг, вона побігла вулицею, змінила кілька таксі і лише з третім чи четвертим водієм виїхала за межі Києва. Тільки картина пустої траси врятувала її від істерики. Вона їхала на задньому сидінні таксі й не могла позбутися відчуття, що водій зараз обернеться до неї і вона побачить його обличчя з диявольською усмішкою.

Зупинилася Ліна аж у маленькому обшарпаному готелі якогось райцентру. Тут і охопило її важке відчуття приреченості. За два роки знайомства Віконт знав усіх її подруг, далеких родичів та знайомих. Вона розповіла йому все. Не було нічого такого, чого б він про неї не знав. І тепер Ліна просто не уявляла, куди подітися. Він міг підстерігати її скрізь. Це була безвихідь.

Вона їхала навмання. І лише за кілька днів поневірянь по поїздах та готелях згадала про подругу, якій також загрожувала небезпека і яка про це навіть не здогадувалась. Ліна не мала уявлення, чи знає Віконт, де шукати Іру, але була впевнена: якщо й не знає, то дізнається. І коли він першим знайде її, то лиха не минути. Ліну охопило подвійне відчуття. Вона не могла покинути єдину, найкращу подругу в біді й водночас не наважувалася вирушити на її пошуки. Тим паче Ліна не знала, як знайти Іру в Галютині. Батьки подруги тимчасово жили за кордоном, не було навіть у кого запитати тітчину адресу.

Андрій слухав її й мовчав. Чи міг він засуджувати змучену постійною втечею, голодну, невиспану, замордовану жахом дівчину, наостанок ще й добиту важкою травмою, хворобою, за те, що в напівнепритомному стані вона спрямувала його назустріч небезпеці? Ні. У неї не було виходу. Так сталося. Тим більше не міг він косо дивитися на жінку, яка так сподобалася йому при випадковій зустрічі, до якої він несподівано відчув такий явний, давно забутий потяг і в нещастях якої сам хіть-не-хіть був почасти винен. А відчуття перемоги у випробуваннях підказувало й зовсім списати з рахунків будь-які нюанси.

Дивлячись на біляве волосся, що спадало по щоках та коміру піжами, слухаючи голос, до якого встиг звикнути, він ловив себе на думці, що знову бачить перед собою не хвору, а саме жадану жінку. Її потріскані губи промовляли якісь слова, а Андрій мов зачарований не міг відвести від них очей. Він уже не сумнівався, що впродовж останніх шести божевільних днів ця жінка була з ним повсякчас.

Ліна скінчила розповідь і подивилася на нього. Вона більше не плакала.

— Хай там як, а тепер усе позаду, — сказав Андрій. — Повірте, я зробив