Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

А наступного року Ліна зустріла його. Він прийшов у компанії якихось Іриних знайомих на вечірку, куди запросили й Ліну. Тоді їй здалося, що він незвичайний. Незвичайним виявилося і його ім’я — Вікентій. У компанії ж друзів він називався не інакше, як Віконт — таке собі оригінальне прізвисько. І хоча ці друзі Ліні не сподобалися, так само стала звати його й вона. Їхній роман почався миттєво, сам собою і, здавалося, не скінчиться ніколи. Віконт виявився вольовою людиною. Ліні довелося братися за навчання. І справи одразу пішли вгору, особливо після того, як він переговорив з деканом факультету. Віконт був старший за Ліну, мав гроші, і на момент знайомства з нею працював у процвітаючій брокерській конторі. Він часто бував у роз’їздах, ніколи не робив Ліні дорогих подарунків, але в ті дні, які вони проводили разом у її чи його квартирі, вона відчувала себе щасливою. Вони регулярно відвідували концерти, бували в театрі, ресторанах та на спортивних змаганнях. Так пролетіло два роки. Ліна була впевнена, що вийде за нього заміж, щойно закінчить університет. Вона бачила, як він по-справжньому дорожить нею, і вважала, що їй пощастило. Ліні було просто добре з ним, і вона більше ні про що не думала.

Одного разу їй зателефонувала Іра і, запитавши, чи немає в неї Вікентія, швидко прибігла. З украй стурбованим обличчям вона мало не з порога почала верзти всякі нісенітниці. Казала, що Вікентій пов’язаний з якимись сумнівними людьми, які нібито займаються різними темними справами, що він наркоман, страшний тип… Закінчила вона тим, що він взагалі мало не справжній злочинець. Ліна була збентежена, шокована. Вона не хотіла вірити цьому, тим більше, що Іра не могла до пуття пояснити, звідки це взяла. Вона ніби чула розмову про нього в якійсь мало знайомій компанії, куди потрапила випадково й де її не знали. Більше того — розмову вона підслухала. Того, про кого йшлося в тій розмові, також називали Віконтом.

Того вечора Ліна виставила її за двері. Але щастя, та де щастя — навіть спокою, вже не було. Наступного вечора Іра прийшла знову. Ліна не хотіла слухати, але подруга знову і знову діставала її своїми аргументами. Вона мусить його покинути, поки ще не пізно. У тій розмові, казала вона, йшлося і про подругу Віконта, яка живе в центрі Києва й опис якої співпадає з її зовнішністю. Це точно цей Віконт.

У Ліниній голові все перекрутилося. Вона розгубилася. Віконта знала добре, принаймні так їй здавалося. Але ж знала й Іру. Ліна не уявляла, що буде робити і як житиме далі. Багато разів вирішувала поговорити з Віконтом, але завжди її брав жах від думок про це. Не в змозі визначитись, вона чекала його приїзду.

Якось пізно ввечері у двері квартири подзвонили. Це могла бути Іра. Але коли Ліна відчинила, серце її стислося. На порозі стояло двоє чоловіків. Передній — з кавказькими рисами, другого вона не роздивилася.

— Добрий вечір! — сказав кавказець. — Передайте, будь ласка, Віконту.

Він зробив крок через поріг і поставив на підлогу шкіряний кейс. Тільки тепер вона побачила обличчя того, іншого. Він колись уже приходив за відсутності Вікентія і приносив такий самий дипломат, як вважала вона, з документами, причому тоді Віконт попереджав її про цю передачу. Тепер молодик посміхнувся їй і зробив рукою привітний жест. А вона стояла перелякана й мовчала. Залишивши кейс, двоє забралися.

Замок дипломата мав шифр із трьох барабанчиків, по десять цифр на кожному. Десять тисяч варіантів! Але нею оволоділа домінанта. Ліна сиділа над кейсом безвилазно дві доби. Болів хребет, злипалися очі. Від думок про те, що вона робить, калатало серце. Нарешті замок клацнув. З завмиранням серця вона підняла кришку. Поліетиленові пакетики з білим порошком. Повнісінький дипломат. Запайка пакетів була добротною, ніяких написів, етикеток. Але й без них Ліна все зрозуміла. Її охопив жах. Вона довго плакала. Того самого вечора вона вирішила порвати з Віконтом. Раз і назавжди. Але як це зробити, Ліна не уявляла. Вона боялася.

І все ж таки Ліна вважала себе рішучою людиною. Віконт з’явився свіжий та задоволений. Він уже чекав на неї, коли вона повернулася з лекцій. Кейса в квартирі не було. Два дні Ліна продовжувала грати роль. Вдавалося це на превелику силу. Вона боялася починати розмову відразу, Віконт міг пов’язати усе з кейсом і здогадатися. Що було би тоді? Що би він зробив, дізнавшись, що вона в курсі його темних справ? Поки вона вагалася, Віконт знову зник і повернувся через два дні.

І Ліна наважилась миттєво. Сказала, що не хоче з ним зустрічатися і просить більше не турбувати її. Він не повірив, гадав, що це жарт. А коли зрозумів, що вона не жартує, кричав, благав пояснити, у чому річ, чим він образив її, чим не догодив, вимагав сказати, хто в неї з’явився. Витримати це було важко, але Ліна стояла на своєму. А сцена продовжувалася, і, здавалося, цьому не буде кінця.

Він то падав на коліна, то хапав її за руки та одяг, готовий рвати на шматки. Коли Віконт, наче божевільний, почав товктися головою об стіну, вона зуміла вискочити з квартири. Ночувала у вірної подруги, вислуховуючи її щирі заспокоєння та чисельні «я ж тобі казала».

А наступного дня усе повторилося. Він ходив за нею слідом, дзвонив, зустрічав, вистежував. Віконт переслідував її скрізь. Він не міг змиритися. Це тривало кілька місяців. Ліна переїхала до Іри. Вона боялася. А Віконт продовжував переслідувати її. Врешті Ірин батько звернувся до міліції та до керівництва фірми, де працював Віконт. Кілька днів був спокій. А потім подзвонили з міської лікарні. Віконт лежав у реанімаційному відділенні з важкою крововтратою після спроби накласти на себе руки. Для Ліни це було справжнім шоком. Чотири доби вона безвилазно просиділа вдома, а на п’яту пішла до лікарні.

Віконт лежав під крапельницею весь білий, з перев’язаними руками й мовчки дивився на неї. Ліна залишалася в