Адам Багдай - Пірати Співучих островів

— Коли ти кажеш, то, напевне, згадував.

— І,— докинув я ще тихше, — у мене було б до вас велике прохання.

— Було б чи є? — пожартував дядечко.

— Є. Я хотів би... Чи не могли б ми взяти з собою Іва? Він такий чудовий товариш.

— Мені подобається Іво, — замислено мовив дядечко.— Але... Але чи не встругнете ви знову якоїсь штуки?

— Так Іво ж дуже поважний.

— Поважний! — пирхнув дядечко.— А хто скакав із човна, щоб доплисти до берега?

— Він же хотів нас рятувати.

— Гарне діло! Хотів рятувати, а було б два трупи в калошах.

— Без калош, — дозволив я собі зауважити.

— В калошах чи без, то все одно. Ну гаразд, можеш узяти Іва. Буде тобі товариство.

— Ви, дядечку, справді на всі сто! — вигукнув я і хотів кинутись йому на шию, проте дядечко відхилився.

— Дурниці,— сказав він. — Мені приємно, що ти товариський хлопець і не забув про свого друга.

В житті часом буває точнісінько, як у повісті, а то ще й цікавіше, бо правдивіше; без ніякої фантазії, без вигадок, і все-таки фантастично. Отак і з нами. Не мали ні гроша за душею, а тут зненацька стали мільйонерами. Мені дуже не хотілось розставатися з Івом, і ось, прошу,— Іво їде з нами! Як правдешні волоцюги, ми не знали, куди їдемо; і раптом неждано-негадано за тиждень опинилися в Дубровнику. Не одразу, звісно, бо то було б чудо, а ні дядечко, ні я чудес не визнаємо. Щоб опинитися в Дубровнику, ми повинні були туди доїхати, а точніше — доплисти, бо, як відомо, нам нічим було їхати. Адже наш мамут зостався на острові Свети Стефан, перетворився на історичний експонат і чекав, поки його перевезуть до Мюнхена, а там усе полагодять, полакують, причепурять, аби люди знали, який то чудовий автомобіль.

Ось чому нам довелося змінити спосіб подорожування. Мали ми з цим багато клопоту: звикли до автомобіля, а тут зненацька лишилися без коліс. Найгірше прийшлося з бебехами. Їх було в нас до лиха й ще трохи, і ми не знали, що з ними робити й куди їх запакувати. Та коли в кишені лежать чеки на півтора мільйона, то не варто журитися такими дрібницями.

І ми зовсім не журились, а купили в Будві великий туристський рюкзак і запхали туди весь наш мотлох. Горох з капустою, їй-богу, але й цього не варто брати до серця. Отож, не довго думаючи, ми затягнули той мішок на судно і попливли до Дубровника.

Вперше я пливу справжнім судном по справжньому морю. Пароплав називається «Далмація», водотоннажність його — 1600 тонн. Цікаво б знати, яка тоннажність у нашого дядечка, котрий сьогодні схожий на справжнього морського вовка, викликає у всіх повагу прекрасним апетитом і рудою бородою. Уявіть собі, дядечко врубав у ресторані на пароплаві п’ять шашликів та ще випив два літри жилавки, тобто білого словенського вина. Я з’їв тільки три, а Іво два, бо Іво скромний і до того ж не їхав із Чорногорії без грошей. Зате ми розкошували за весь час. Здавалося, що дядечко Леон з’їсть коня з копитами. Але не з’їв. Тільки зачарував одну стару англійку з Манчестера, бо вона думала, що дядечко спортсмен-важкоатлет і через те стільки їсть.

Взагалі на пароплаві повно чужоземців. Не знаю, відки їх стільки береться. Видно, нічого не роблять, тільки подорожують собі та захоплюються красою далматського узбережжя. Найбільше захоплюються німці, бо вони ощадливі і стараються повернути витрачені кошти. Англійці вдають, буцімто не захоплюються, бо хочуть усім показати, що багато чого бачили в житті, а французи воліють сидіти в ресторані і захоплюватися югославськими потравами. Щиро кажучи, нашого дядечка повинні завербувати як рекламу, бо коли дивишся, як він їсть — одразу починає слина текти. У тієї англійки теж потекла слина, отож вона замовила собі два шашлики і завела з дядечком розмову про плями на сонці.

Ми з Івом не розмовляли про плями на сонці, а, як кажуть поети, поринули в мрії. Найзаповітнішою нашою мрією був розкішний вітрильний човен, якого дядечко мав купити в Дубровнику.

Гарно отак плисти уздовж далматського узбережжя і мріяти про фантастичну каравелу з чорним прапором, на якому біліє череп з кістками. Не насправді, звісно, бо часи змінились і тепер уже немає піратів. Може, ми будемо останні, особливо дядечко Леон. Коли б йому вибити око, зробити чорну пов’язку, голову запнути червоною хусткою, у вухо вставити золоту сережку, а в руку дати рапіру — він обернувся б у найсправжнішого під сонцем пірата, і, забачивши його, тремтіли б венеціанці і флорентійські купці, а найдужче — турки й сарацини. А тим часом дядечко, замість нападати і грабувати, оповідає старій англійці з Манчестера про електронні лічильні машини, викликаючи у неї захоплення своєю ерудицією і знанням англійської мови.

Над «Далмацією» кружляло безліч чайок — чекали, поки їм кинуть щось їсти. У нас був у рюкзаку буханець хліба, тож мали що кидати. Я кидав, Іво кидав, кидали й інші туристи, а