Адам Багдай - Пірати Співучих островів

що наш останній крик моди, наш мамут попав до заводського музею в Штутгарті, а нам не довелося вертати пішки до Варшави.

Хіба ж не витворяє життя нам усяких фіглів та несподіванок?

Пірати Співучих островів
1

Подорожування полягає в тому, що людина дістається з одного місця в інше будь-яким транспортом, а то й пішки. Найвищий ступінь подорожування — це бурлакування. Бурлакування полягає в тому самому, тільки тут людина ніколи не знає, куди вона їде і де зупиниться.

Дядечко Леон був типовий бурлака. Тож коли на терасі кав’ярні «Орієн» він уладнав з паном Штоком оту фантастичну справу, я був певен, що ми помандруємо на Марс чи іншу планету, бо дядечко мав такий вид, мовби хотів вирушити в міжпланетну подорож. А втім, що там для дядечка космос, коли він потрапив із Синяєвіни дістатися без грошей до Чорногорської Рів’єри та ще й загнати мамута, за якого на батьківщині йому не дали б навіть двохсот злотих. Ба головою ручаюся — він мусив би доплатити покупцеві та ще й подякувати йому. Але для дядечка не було неможливого. Я пересвідчився в тому, коли на другий день пан Шток виписував йому чек на вісім тисяч марок, а дядечко ремствував, що повинен розстатися з мамутом.

Поки пан Шток виписав той чек, дядечко п’ять разів передумував і лаявся на чому світ стоїть, що доля так його покарала. І він не прикидався, боронь боже! Таку вже мав натуру і нічого тут не вдієш.

Отож кінчилося на тому, що пан Шток виписав йому чек, а точніше — кілька чеків на суму вісім тисяч марок, аби за ті гроші дядечко міг купити нового «мерседеса». Капітальна операція! За мамута, який міг розвалитися на першому ж повороті, ми дістали нового «мерседеса». Шик! Такої операції не зробив би навіть Рокфеллер, не кажучи вже про Форда.

Виявилося, що божок грошей змилосердився над нами. І тепер ми могли не тільки заплатити за каву та фісташкове морозиво, а ще й одвалити кельнерові щедрі чайові.

Одним словом, ми стали мільйонерами, бо коли я перерахував ті марки на динари, то вийшло, що ми маємо півтора мільйони динарів і можемо спокійнісінько насвистувати арії з будь-якої опери.

Проте на дядечка той мільйон ніякого враження не справив. Він згорнув чеки, наче то були довідки про щеплення віспи. І оком не зморгнув, тільки важко зітхнув і сказав:

— Як би там не було, а я свиня...

— Дядечку, — заперечив я,— ви ж матимете нового «мерседеса».

Він похитав головою:

— Двісті тисяч проїхав мамутом.

— Він уже розвалювався,— старався я втішити дядечка.— Не журіться, тепер він стоятиме в заводському музеї і всі захоплюватимуться ним.

— Е-е-е! — скривився дядечко.— Ти все одно цього не розумієш. Ви, молоді, тепер зовсім інші. І світ інший...— Він одвернувся, щоб не показати свого хвилювання.

Отакий-то мій дядечко. Розум у нього світлий, сучасний, ба, можна сказати, кі-бер-не-тич-ний, а серце ніжне. І за це я його так люблю. Ось він стоїть на терасі готелю «Орієн», дивиться на море, а очі йому застилає слізьми.

І враз дядечко добросердно всміхнувся.

— Не журімося, Марцінку,— мовив.— Коли на коні, коли під конем. І, щиро кажучи, ти маєш слушність. Мамут уже розвалювався. Хтозна, чи доїхали б ми ним до Варшави. Скоро пішов би на брухт, або іржа поїла б його. А так — ого!

— Ого! — повторив я. — Матиме казкову пенсію! Як музейний експонат.

— Авжеж, — засміявся дядечко.— А як буду в Штутгарті, то завітаю до того музею і подивлюся на нього... І пригадаються добрі часи...

— Як ми стояли в Чорногорії, на Синяєвіні.

— Так... І ще раніше, коли я був молодий. Ого!

— То що тепер нам робити? — спитав я несміливо, бо добре знав: дядечко терпіти не може таких запитань.

— Що робити? — замислився він.— Ба якби-то я знав! Дивна річ, Марцінку,— коли у нас не було грошей, я завжди знав, що робити. Тепер, коли ми маємо гроші — не знаю. Їй-бо, не знаю. А коли не знаєш, що робити, то найлучче не робити нічого.

— Ми ж не можемо нічого не робити.

— Тобі тут кепсько?

— Ні, але я думав, що ми поїдемо далі. Ви згадували...— мовив я боязко.

— Що згадував? — гукнув дядечко.

— Що хотіли б купити вітрильний човен і вдавати, ніби ми пірати.