Микола Смоленчук - Смутна доба

Через день однокінний візок з різним начинням для ремонту колісних ходів покинув Чубівку і покотив до Чигирина.

— Ну й око у тебе, козаче!

Сагайдачний ще раз зиркнув на правицю Ілляша, який тримав розсічені шаблею частини татарської стріли, а потім на самого козака, зніяковілого від гетьманської похвали. Дивився тепло, як на сина.

Козаки з охорони гетьмана вмить пересікли річку, але татарина, котрий пустив стрілу з того боку Чортомлика, в плавнях уже не виявили.

Гетьман повертався на Базавлук. Цілий день пробовтались вони у Військовій Скарбниці, вигадливому плетиві дніпрових приток, порослих очеретами та вербами, де січовики ховали дніпровські флотилії, зберігали до наступної весни гармати та військову казну товариства. На човні гетьман повертатися не захотів — у ближньому зимівнику на них чекали коні, і ось вона, пригода, котра мало не коштувала йому життя. Тільки скочив з сідла і нахилився, щоб попити з джерельця, як свиснула над головою козацька шабля, пересікаючи татарську стрілу.

— Ще й отруйна, поглянь! Вважай, що я твій боржник!

Ілляш лише тепер злякався, уявив, що могло б трапитись.

Січовики, котрі з місцевих, тому не дивувались: татар поблизу Січі доста[156], так і дивляться, де б нашкодити, чим поживитись.

— Знахабніли за нашу відсутність. Наскакують, як вовчі зграї!

Говорив якийсь вусань з почету гетьмана.

— А друзі твої в московському поході? Чому від них відстав?

Ілляш здивовано подивився на Сагайдачного, думав, що гетьман того не знає. А він, виявляється, пам'ятає обох його приятелів, з Розтопчею навіть знайомий.

— Хочеш до мене джурою?

Побачив, що козак тому не зрадів і торкнув повіддя коня. Гетьману сподобалось і те — справжній козак!

Охорона поскакала слідом за Конашевичем, тепер вони уже не відставали.

Очищали правий берег від татар київські реєстровці — більшість січовиків, котрі ходили в похід, уже розбрелись по зимівниках чи подались на волость.

Ілляш полохав татар біля порогів, там їх завжди було найбільше. Особливо коло переправи, на лівому березі. Знаходили їх у кущах в кожнім виярку, поміж прибережного красноталу, на човнах у плавнях. Попробуй одірватися від пропливаючої флотилії — одразу нападуть. Їде хто малим числом по суші, теж жди степових розбишак.

Реєстровців прийшла ціла сотня. Пробиралися вони степом, далеко від ріки, щоб завчасно не сполохати татар, а тоді раптом поскакали на берег. Врятувалися лише ті, хто мав човники — чкурнули в плавні, як горобці.

— Давайте охопимо цей гайок!..

Вискочили зо три десятки, а плавнів досягли декілька. Кидаючи коней, скакали у воду і зникали в очеретах.

— Даремна праця, — скептично бурчав січовик, котрий привів реєстровців до порогів. — Завтра прибіжать нові...

Гетьман просив розвідати, чи не буде наскоку орди під кінець літа? Але піймані здобичники лише здвигували плечима. Була то здебільшого дрібнота, вони самі нічого не знали. З весни до осені жили в плавнях, одірвані від усього світу, до аулів[157] приходили лише зимувати.

Та і як було дізнатись, коли татарською мовою ніхто з козаків не володів. Лепече щось, плазуючи по землі, спробуй його розібрати; Ілляш гидував на них дивитися — достойно померти не можуть!

Біля одного порога, там вербові зарослі, мов ліс, виявили їх ціле кишло — у виярку під корінням верби пригасла ватра[158], простора землянка для награбованого, ще й пов'язані сирицею козаки, обоз з морського походу. Потрапили до бусурмен, коли поверталися на волость.

— Невірні собаки! Мене мало не вбили, бачите?!

Звільнені хотіли прикінчити кривдників, які потрапили в полон, та старшина не дав — лишив гетьмана для розмови.

— Не піде цього літа орда. Ці сюди б не прийшли, коли б готувався похід на волость! — запевнив один із звільнених козаків.

Він трохи теленькав по-їхньому.

Ілляшеві та робота не підійшла, аж зітхнув полегшено, коли старшина наказав повертатись. Звільнені теж влилися до загону; татар, котрих везли на допит, прив'язали до сідел ординських коней.