Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

було вже тут, вічне море. Тепер він сидів у вузькій кімнаті на другому поверсі будиночка на острові Екс. Ліжко, стіл і шафа були чорні, немов домовини з ебенового дерева. Вночі імператор часто прокидався, море не давало йому спати. Багато часу минуло вже відтоді, коли він міцно спав під спів моря. Тоді він був молодий, і то було рідне море, море навколо Корсики. Навіть коли воно гнівалось, його запінені хвилі й серед гніву свідчили про своєрідну любовну насолоду і не штурмували берег, а радше бурхливо пестили його. Отак думав імператор цієї ночі, коли йому не спалося і він відчинив вікно, дослухаючись до розмірених ударів бурхливих хвиль об берег. Ох, яким лагідним було колись рідне корсиканське море! А тут буяло аж ніяк не французьке море, його хвилі, здавалося, розмовляють англійською мовою, мовою ворога, одвічного ворога. З вікна можна навіть побачити вогні за кілька миль оддалік. Там уже вартує англійський корабель «Беллерофонт», його капітана звуть Мейтленд. Ці імена, думав імператор, завдяки мені будуть увічнені, вони не заслуговують цього! «Беллерофонт» і Мейтленд! Про них говоритимуть навіть через кілька сторіч, корабель на той час уже потоне або ж його окремі частини використають для нового корабля, а цей капітан спочиватиме на дні моря або на якомусь англійському цвинтарі. Я сам буду мертвим і, мабуть, лежатиму в міцній труні! Але хробаки і її проточать коли-небудь. Мабуть, буде така труна, як оця чорна шафа з ебенового дерева отут у кімнаті, як це чорне ліжко, на якому я лежу і яке вже тепер скидається на катафалк. А їхні імена знатимуть: Мейтленд і «Беллерофонт», «Беллерофонт» і Мейтленд...

Прийшов брат імператора, Жозеф. Імператор давно чекав його. Він зайшов, і Наполеон подумав: «Ти мав би прийти раніше». Але сказав:

— Добре, що ти тут.

Брати обнялися коротко й холодно.

— Ну? — запитав брат. Здавалося, ніби він вимагає звіту.

— Я знаю, що ти маєш на увазі, — відповів імператор. — Ти запитуєш, чи я не вирішив тікати від англійців. Ні! Я вирішив віддатися англійцям!

— Ти добре все обдумав?

— Ні. Не обдумав. Я вже давно не думаю, відколи дізнався, що моя бідолашна голова відмовила мені. Я лишив собі своє серце. Я знаю, знаю, отак я видаюсь невдячним, знаю, невдячним. Кілька шляхетних людей мають точні плани, хочуть викрасти мене, можливо, вони й здатні на таке. Але я не хочу цього, ти чуєш? Не хочу! Часом, коли я не сплю, — я тільки дуже рідко можу спати, — я бачу трупи, трупи: всі трупи, що лежать на моєму довгому шляху. Якби, брате, скласти їх докупи, була б гора, а якби розкласти, було б море. Я більше не можу! Скільки гармат вилили задля мене? Ти можеш порахувати постріли, тільки гарматні? Я вже не хочу, щоб через мене знову стріляли бодай раз. Розумієш?

— Тобі загрожує небезпека, — мовив брат. — Вони можуть убити тебе.

— Тоді я втрачу ще одне життя, — відказав імператор. — Я вже так багато втратив їх!

Він ліг на чорне ліжко з високим матрацом, поряд на столику з ебенового дерева стояв потрійний свічник, миготливі свічки відкидали лихі, мінливі світлові плями на обличчя із заплющеними очима. Братові здалося, ніби імператор давно вже мертвий і лежить тут у домовині.

Мій брат повинен поїхати геть, думав імператор, сам, із грішми, які він здобув і врятував. Чого вони ще хочуть від мене?

— Дайте мені всі нарешті спокій! — проказав імператор. — Не дбайте про мене, моя доля справдиться сама собою. Їдь у Новий Світ, починай нове життя!

Імператор знову відчув легеньку підозру, яка не давала йому спокою: всі вони прагнуть урятувати його, та ще й люблять його, і пов’язують свої імена навіть із його лихом, так само як раніше чіплялися за його щастя.

— Лишіть мене нарешті! — повторив він. — Я маю долю Фемістокла. Він теж був самотній. Я йду до ворогів. Я написав англійському принцові-регенту. Я віддаюся в його руки.

— Я мушу тебе застерегти ще раз, — сказав брат. — Вони арештують тебе. Вони триматимуть тебе в клітці, мов небезпечного звіра. Я маю надійні повідомлення. Капітан Мейтленд має таємний наказ від адмірала доставити тебе на корабель, і то будь-яким способом — хитрощами або насильством.

— Йому не знадобиться ані те, ані те. Завтра або післязавтра я доброхіть піду до нього.

— Тоді попрощаймося, — холодно, майже неприязно мовив брат і підвівся. Імператор підвівся. Простер руки. Вони двічі поцілувалися, в щоку і чоло.

— Ми вже ніколи не побачимось, — мовив імператор. Потім зачекав. Сподівався, що брат тепер, нарешті тепер скаже йому: «Візьми мене з собою! Я не покину тебе!»

Але брат лише сказав:

— Ти повернешся. Ми боротимемось і працюватимемо задля цього.

— Бідолашні борці! — пробурмотів імператор. — Щасти тобі! — додав він голосно й твердо. Обернувся до вікна і дослухався до рівномірного бурхання хвиль, яким завтра або післязавтра він прагнув віддатися; ворожому кораблеві і ворожим хвилям.

XII

Імператор зарано ліг на ліжко — в одязі. Літнє сонце, велике і могутнє, повільно сідало в море, відкидало червоне, полум’яне відображення на вікно і віддзеркалювалось у чорних меблях. Білі подушки, на яких спочивав імператор, немов занурились у своєрідну золотаву кров. Над сонним обличчям імператора довго зависав червоний полиск, тож обличчя видавалось мов бронзовим. За кілька кроків від ліжка на прямому чорному стільці сидів слуга імператора. Імператор хотів, щоб його збудили рівно опівночі.