Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

не впізнавав їх. Потім усміхнувся їм, немов щоб примиритися з ними, запитав, чи довго він спав і де вони тепер.

— Коло Пуатьє, — відповів генерал Беккер.

Пуатье — ще далеко до узбережжя! Імператорові не терпілося, він хотів якнайшвидше дістатися берега.

— Поспішімо, месьє! — сказав він. — Я тужу за морем. Я хочу бачити море, хочу бачити море!..

Чоловіки мовчали, здивовані й трохи перелякані. Слова імператора видалися їм дивними, вони занепокоєно перезирнулись. Імператор помітив занепокоєність своїх супровідників. Засміявся:

— Не дивуйтеся, — заговорив він, — що я тужу за морем. З мене вже досить землі. Доля має справді дешеву фантазію, мов якийсь нікчемний поет. Я народився серед моря і хочу знову побачити його. Я б хотів побачити знову й Корсику, але цього не станеться. Але море, месьє, кожне море нагадує мені Корсику.

Жоден супровідник не зрозумів до ладу, що він мав на увазі, але всі радісно прислухалися. Імператор добре бачив, що вони анітрохи не зрозуміли його. Як далеко я вже відійшов від людей, думав він. Ще тиждень тому вони розуміли кожен порух мого пальця, кожен погляд, кожен рух моїх вуст, а тепер уже не розуміють моїх виразних слів. Їм треба, думав він далі, казати зовсім прості речі. Тому, хоча цієї миті йому аж ніяк не хотілося, з люб’язності мовив:

— Будь ласка, нюхальний тютюн!

Йому подали відкриту табакерку, він узяв тютюн, довго і з удаваною насолодою втягував запах і закрив табакерку. Він уже хотів віддати її, як раптом глянув на вічко. Там був усміхнений мініатюрний портрет імператриці Жозефіни, усміхнене любе обличчя, смагляві широкі щоки, шляхетні вигини великих червоних вуст. Ясніла струнка і міцна шия, з декольте спокусливо і вабливо визирали гарненькі груди. Імператор ретельно оглянув табакерку, провів рукою по вічку, підніс її до очей, потім до вуст і проказав:

— Генерале, можна я візьму її собі?

Генерал мовчки вклонився. Імператор тримав табакерку в складених руках. Заплющив очі. Знову заснув.

Надвечір карета домчала до Ньйора. Імператор зупинився в готелі «Під золотою кулею». Ніхто не впізнав його. Гладкий, опецькуватий господар, що й сам скидався на кулю, мовчки підкотився до нього, мов м’яка куля з червоної гуми, він рухався так, наче якийсь невидимий гравець ударив по ньому, щоб він докотився до своєї мети. Він покотився навіть сходами вгору, відчинив двері, спробував уклонитися, дарма що спроба була геть невдала, і з розпачливою повагою, геть спантеличений блиском карети і шляхетних панів, сказав імператорові:

— Ваша превелебносте, ось кімната!

— Цим титулом ви могли б привітати месьє Талейрана! — пробурмотів імператор. Коли господар приготувавсь скотитися сходами вниз, імператор цупко схопив його за рукав і наказав: — Лишіться!

Імператор кинув на ліжко круглого капелюха, господар глянув на його чоло, пасма чорного волосся, ясні очі і страшенно перелякався. Внизу у вітальні висів портрет імператора без капелюха. Це обличчя було намальоване на всіх тарілках, зображене на ручках ножів, незабутньо вкарбоване в людських головах. А цей добродій був точнісінько такий, як імператор, тож господар відкотився на крок назад до дверей. Ще мить повагався між поривом упасти навколішки і страхом, який опанував його і змушував чимшвидше вийти з кімнати, тому імператор, здогадавшись про скруту господаря, засміявся і сказав ще раз:

— Лишайтеся! Не бійтеся!

Так, тепер господар достеменно знав, перед ким він стоїть. Хотів стати навколішки, але його гладка постать дала йому змогу тільки впасти, тож тепер він лежав коло ніг імператора й бурмотів незрозумілі слова.

— Підведіться! — наказав імператор, і чоловік несподівано швидко підскочив і вже стояв коло дверей, його гладка кругла спина ворушилася, а великі чорні вибалушені очі крутилися (теж наче кулі) в усіх напрямах, жалюгідно і безпорадно.

У вікно тієї миті тиснулося радісне і нетерпляче іржання коней, гучні розмови і хрипкий чоловічий сміх. Імператор одразу підступив до вікна. Внизу на площі перед заїздом він побачив солдатів, своїх солдатів і своїх коней. Він забув навіть про господаря, що зіперся тепер на двері, скидаючись на скалічену кулю. Один солдат нараз підняв голову до вікна, побачив і впізнав імператора, а наступної миті вже всі солдати скупчились під вікном, тужливо задерши голови, і з їхніх широко розтулених вуст полинув давній заклик:

— Хай живе імператор! Хай живе імператор!

Імператор обернувся: господар стояв коло дверей і теж кричав «Хай живе імператор!», і то так голосно й лунко, немов був надворі, а імператор ніби й не стояв за два кроки від нього. У двері постукали, й імператорові принесли звістку, що ворог стоїть під Парижем і вже почався артилерійський обстріл.

— Напишіть негайно в Париж! — звелів імператор. Генерал сів, і імператор диктував: — «Ми сподіваємося, що Париж боронитиметься, і вороги усе ж лишать вам досить часу, щоб дізнатися про результат переговорів, які почали ваші посланці... Своїм імператором ви можете розпоряджатися так, як генералом, що натхнений лише бажанням бути корисним батьківщині...»

Тільки-но генерал вийшов із цим посланням з кімнати, як імператора знову спіткало давно вже знайоме лихо: жалі, сумніви й каяття з приводу щойно посланого листа. Він уже не імператор. Він зрікся трону. Як він міг бодай на мить повірити, що він ще може бути генералом? Країна не потребувала його! Країна вислала його геть. Він завоював її від узбережжя. А тепер вона посилає його знов на узбережжя! Він знав про це.

— Далі, далі! — наказав він. — Море! Море!

XI

Тепер море, за яким так тужив імператор,