Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

Червоне відображення зблідло, кімнату заповнило сіро-сріблисте світло, вдалині спалахував маяк, на мить, немов крадькома, осяваючи вікно, не чулося нічого, крім спокійного віддиху сонного імператора і бурхливих хвиль моря, яке ніколи не спало. Слуга не ворушився. Запанувала пітьма, а він не запалював світла. Від часу до часу поглядав на невеличкі дзиґарі на камінній полиці. Час плинув повільно, години збігали не так, як звичайно, хоча дзиґарі цокали рівномірно й завзято, як і завжди. Інколи і з дзвіниці долинав тихий передзвін. Але між одним бамканням дзвонів і наступним пролягала вічність, сповнена похмурої тиші, чорнюща вічність.

Слуга, хоч і сидів непорушно, боявся, що може заснути, тому зрештою обережно підвівся, пройшовся навшпиньки по кімнаті, але дарма що ходив тихесенько, імператор одразу прокинувся, підвівся на ліжку й запитав:

— Яка година?

— Ваша Величносте, півночі ще немає, — відповів слуга.

— Усе буде готове? — запитав імператор.

— Ваша Величносте, об одинадцятій годині все буде навантажене!

— Добре! — схвалив імператор і ще довго лежав із розплющеними очима.

Раптом йому здалося, ніби двері відчиняються. Він хотів крикнути, але не міг видобути жодного звуку. Виразно усвідомлював, що лежить, випростаний і безсилий, та водночас бачив, як він підводиться і йде в чоботях з острогами по великій червоній залі палацу Тюїльрі. Двері знову зачинилися, то були вже не двері малої злиденної кімнати, де він лежав, випростаний і безсилий, а прикрашені золотим орнаментом високі двостулкові двері в палаці Тюїльрі. У двері, раз по раз уклоняючись, зайшов несміливою ходою якийсь дід, одягнений у довгу червону сутану, з-під якої сором’язливо визирали лискучі черевики з пряжками. Імператор підвівся з ліжка, нараз відчув себе бадьорим та юним і в чоботях з острогами пішов по залі назустріч старому, і щокроку його остроги лунко видзвонювали, страшенно гучно, хоча грубий килим мав би приглушувати звуки, а шпага непристойно гучно виляскувала, б’ючись об тверду халяву.

— Сідай, святий отче, — запросив імператор і показав старому на широкий червоний плюшевий фотель, дивуючись, що звернувся до старого на «ти».

Старий сів і ретельно розправив на колінах складки сутани. Соромлячись, спробував приховати черевики з пряжкою. Склав руки на колінах, і імператор побачив, що в нього білі, худі й помережані тисячами синіх жилочок руки старезного діда.

— Ваша Величносте, — запитав старий, і його синюваті губи тремтіли, — навіщо ви запросили мене?

Імператор твердо стояв перед старим і відповів:

— Бо я імператор Наполеон! Мені потрібні корона і благословення небес! Мені не личить іти на прощу до Рима. Я впокорив навіть небеса. Я спустив небеса на землю. Мені не личить іти на прощу до Рима! Що таке Рим проти небес? Зорі мої друзі! Що таке стілець святого Петра проти зір? Я хочу імператорську корону. Я хочу бути помазаним. Самі зорі благословили мене, божественні зорі. Щоб цьому повірили ще й люди, я й покликав тебе, святий отче!

— Ти лише імператор, — мовив старий. — Ти нічого не тямиш у зорях! Ти вчинив наді мною насильство! Ти чиниш насильство над усіма! Всі коряться тобі, але покора могутнього — зовсім інша річ, ніж моя покора. Адже я аж ніяк не могутній! Я єдиний, хто не має могутності і кориться тобі, — і це стане твоєю загибеллю. Досі ти впокорював тільки могутніх. Тільки я не маю зброї, не маю солдатів і корюся тобі, бо я безсилий. А для могутнього немає нічого найбільш небезпечного, як покора безсилого. Слабкий переможе сильного!

— Я, — пообіцяв імператор, — зроблю церкву Христову великою і могутньою!

— Імператор Наполеон не здатний подбати про велич і могутність церкви, — відповів старий. — Церква не потребує могутнього імператора. Ти наказав мені прийти, а не я тобі. Церква вічна, імператор минущий.

— Я вічний! — вигукнув імператор.

— Ти минущий, — відказав старий, — мов комета. Ти сяєш надто яскраво! Твоє світло знищує саме себе, тоді, як сяє і поки сяє. Ти народжений із лона смертної матері!

Тієї миті імператорові здалося, наче постать старого перетворилась у постать його матері. Він став навколішки й заховав голову на її лоні.

— Набуліо! — мовила мати. Вона була в червоному вбранні святого отця, яке спадало складками, і додала: — Я прощаю тобі все! Я прощаю тобі все! Набуліо, мій улюблений сину!

Імператор підвівся, на дзвіницях тихого міста пробамкало північ.

Важкі лункі удари на дзвіниці відзначили північ. Їм вторували ніжні срібні дзвіночки дзиґарів на камінній полиці.

— Світла! — наказав імператор. Він швидко підвівся, підійшов до дзеркала, поправив волосся і крикнув: — Мундир! Шпагу! Капелюх!

Слуга одягнув імператора. Він стояв перед дзеркалом, невідступно споглядав своє обличчя, безвольно піднімав ногу, дививсь, як його одягають. Білі штани, свіжо натерті крейдою, мало не засліплювали його, чоботи блищали й самі були чорним дзеркалом. Полискувала перев’язь. Іскрилося руків’я шпаги.

— А кітель справді синій? — запитав імператор. Він ніколи не вмів до ладу розрізняти барви, цієї миті він думав, власне, не про кітель і його колір, а про те, що йому інколи здавалося, ніби він не може відрізнити червоний колір від зеленого. Якось, він уже не пам’ятав точно, коли і де, він бачив на луці, як кров із рани полеглого тече на зелену траву, і йому здалося, що людська кров набула кольору трави. Тоді він злякався. Він давно вже забув цю сміховинну подію, а тепер знову згадав про неї, одягнувши кітель. — Синій? — перепитав імператор.

— Кітель Вашої Величності зелений, — відповів слуга.