Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

class="book">– Нехай Ганя, вона увесь час в роботі! Та я й сама її колись не пустила заміж. Не до того було Гані, треба було вас усіх на ноги підіймати. А тобі, Марусю, – дорікаю. – Хіба ти не можеш знайти у своєму селі якогось парубка, хоч плохенького?

– Не можу!

– Оце вже брешеш!..

– А що є правда?

– Правда?… Я добре знаю, чого тебе ніхто із парубків не хоче сватати!

– А це ж чого, мамо?!

– Бо ти, Марусю, дуже гаряча й гостра на язик, ти ж ніколи нікому не стерпиш, не змовчиш! Ти ж така, як оса кусюча! А галаслива, тільки скрізь тебе і чути! Хто це захоче таку біду за себе брати?

– А я собою не дуже й накидаюся! – відріже мені Маруся, зігне голову і далі щось длубає голкою – шиє або вишиває. Це коли є вільний час, а так – і вона в роботі.

– От бачиш? Ти й тепер мені не змовчиш… – пересерджуся, зітхну, та й перестану говорити за весілля. Хіба напослідок докину: – Бо якби у вас був батько, якби було яке придане за вами. А так…

– Мені не треба, аби женилися на моєму приданому чи на батькові!

– Марусю!!!

Отак перекричу, а тоді й посоромлюся. Шкода стане дітей, бо в чому ж їхня вина? Але назад слів не вернеш.

Старшим дівчатам після таких розмов прикро, вони потім ходять, мов у воду опущені, мовчать. А Миросі що? Мирося собі слухає й на вус мотає: вчиться, що не треба бути крикливою, що краще бути покірною.

Якось я розходилася у сварці, аж тут…

– А тітка Мойра із дядьком Карпом прийняли до себе Сашу! – вбігає Мирося в хату!

– А це з якого дива? – запитую.

– Вона тепер буде у них жити!

– Мати з батьком вигнали? – запитує Маруся.

– Та ні! Просто вони взяли Сашу за дочку!

– Це як?

– Ну, якщо люди не мають своїх дітей, а на добро розжилися… А ще не мають здоров’я, щоб робити, бо старі, то й просять когось із нежонатих родичів до себе за дитину, – розказую Марусі.

– Саша ще мені сказала, що вона на осінь вийде заміж, але не поїде до чоловіка жити, а візьме його до тітки Мойри в прийми!

– Саша ще ж дуже молоденька! Хіба так швидко виходить заміж? – аж тут я згадала про кружку.

– Де молоденька! На осінь буде сімнадцять років, саме пора, – пояснює Мирося.

– Он як воно…

– А яка ж та Саша гарна! Чорнява, весела, швидка! За нею хлопці навіть бились!

– Тільки аби не була така, як її тітка…

– Ні! Саша геть не схожа на свою тітку, вона геть інакша!

Частина третя
Подружжя
5

Ой матінко-вишня,

Десь я у вас лишня,

Що ви мене в срок послали,

Де я не привишна!

Ти думаєш, ненько,

Що тут мені добре?

Прийди, ненько, подивися,