Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

– Нет, это Мишка! И я его жена, – не відступає від свого гостя.

– От кобель проклятущий! – зрозуміла нарешті Мойра, чого це Карпо так швидко втік із хати. – Нам щось треба думати.

Марфа й зрозуміла…

– А что тут думать? – вирішила вона. – Мужиков нынче мало, будем вместе жить.

–  А як Карпо? Як ми його ділити будемо? – питає Мойра.

– Договоримся! Будет так: один день твой Карпо, а на второй – мой Мишка! Хорошо?

– Отут вже й ні! – Мойра хоч і плохенька була з себе, але казали жінки в селі, що вона щось вміла, і мати у неї, і баба були відьмами. Тож як чоловіка до себе приворожити, Мойра знала теж. Така страшненька, із трудом колись добула свого Карпа, то тепер ні з ким його ділити й не збиралась.

– У вас есть дети?

–  Немає, – каже Мойра.

–  А у нас с Мишкой скоро будет ребенок! – прибила Марфуша законну жінку остаточно.

– То буде дитина… кажеш?

Наступного ранку люди навіть в полі чули, як несамовито кричала жінка.

– Кацапка стратила дитину, – пояснювала нам, сусідам, Мойра. – А вже було місяців шість, от біда-біда.

– Як же вона стратила? – питаю.

– От з’їла щось не те, та й викинула з себе. Що ж тепер поробиш? Таке буває…

А ще за тиждень Марфуша, плачучи, поїхала із села геть. А Карпо й далі мусив жити з Мойрою.

Якось у мене з хати ділася кружка – хороша була, солдатська. І я собі ходжу й журюся: за що її тепер купити, нову?

Аж тут прибігає додому моя Мирося й каже:

– Мамо! Наша кружка у тітки Мойри, я бачила, як вона молоко нею переливала із відра в гладущик.

– У тітки Мойри, кажеш?

І я здуру пішла…

– Мойро, казала Мирося, що десь тут у тебе наша кружка є. То, може, віддаси?

– Яка ще кружка? – примружила до мене чорні очі Мойра.

– Може, дитина занесла? Чи…

– Яка дитина? Хіба ти не знаєш, що у нас немає дітей!

– Ану ж покажи мені ту кружку, якою ти тільки що молоко цідила, – а я таки й не відступаю від свого.

– Ось! – Мойра винесла і показала.

– То це ж моя! – хіба б я не впізнала свою кружку. – То ти мені віддаси?

– Не віддам! Йди геть із мого двору! От вже причепилась…

– Я піду, але ти, Мойро, віддай мені спочатку кружку, бо я тепер піду по селу та й розкажу, що ти її у мене вкрала!

– А, так?! – Мойра до мене недобре вишкірилась. – Ти мене злодійкою хочеш назвати? То так не буде! Ось тобі! – і плюнула собі під ноги. – Я тобі, Маринко, таке пороблю, що твої дівки ніколи не повиходять заміж!

– Та чим же тобі мої діти винні? – злякалась я.

– Чим винні?… Таки нічим. Добре! А нехай і повиходять заміж, але тільки тоді, коли в кожної у роті тільки по одному зубові зостанеться, ось! – і Мойра страшно засміялась.

Вона сміється, а мені аж жаром сипонуло поза спину: я ще добре пам’ятала батьківські прокльони і те, як вони гарно справдились. Вхопилася я руками за голову і мерщій побігла з подвір’я геть. Але ще цілу ту ніч не могла заснути, усе в моїй голові кричали ті Мойрині прокльони.

Через те так і сталося?…

Миросі вже було шістнадцять років. Марусі – двадцять п’ять! Гані виповнилося тридцять два…

Я вже й хотіла б, аби хоч Ганя вийшла заміж. Так ніхто ж її не брав! Бо для сільських хлопців моя донька давно була перестарком. Та й Ганя сама не хотіла заміж, якось звиклась.

– Доки ви всі будете мені на голові сидіти?! – часом найде на мене якась лють, я розсерджуся та й почну кричати-приказувати. – Немає мені ніколи спокою через вас! Хотіла б уже лягти та й хоч спокійно полежати, а треба однак робити, бо аж три дівки сидять на шиї!

– То що ж ми зробимо, коли ніхто нас не бере? – не змовчить мені метка на язик Маруся.

А Ганя встане й мовчки вийде, піде щось робити, аби не сидіти, склавши руки – вона у моїй хаті і за чоловіка робила.