Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

– У мене жіночі дні! – раптом каже Люба, Миросина однокласниця. – Мені не можна важкого піднімати, – і відходить вбік. Тепер вони вшістьох, ще важче! Дівчата аж стогнуть від натуги, піт їм аж очі виїдає – а не здужають!

– Як пообіцяєте принести пляшку, то закриємо… – підходить до них один із тих, що з ломом.

– Ще чого! Закрути губу! – і дівчата таки самі й закриють.

А там і другого, і третього вагона, все самі…

Мирося йде після всього додому, аж волоче ноги, у животі їй бурчить від голоду, а може, від тих страшних зусиль?

Мирося чомусь не вміла лукавити, як інші дівчата. Якщо й мала жіночі дні, то соромилася про них комусь сказати.

Ото – чи слаба, чи здорова, а рве Мирося на себе мішки або камінь грузить…

Аж якось таки й не втрималась.

– Ой-йо-йой! – і собі скривилась.

– Що таке, Кульчицька?! – підходить дядько.

– У мене живіт болить.

– Що, обмочилась?

Миросі робити було важко, бо вона ще тоді була дитина, хоч і виросла нівроку. Але нікому до неї не було діла – ходиш собі на роботу, то й ходи!

Часом, правда, пожаліється мені, своїй мамі.

– А Антося он вчиться в Києві…

– То що?

– Вона там ще вчиться, із дівчатами в кіно ходить… У мене спина від роботи болить…

А я що? Я сама тоді була, як тяглова коняка, то й відказую:

– Така вже доля сільської жінки, терпи…

І подумати було б, та й відправити Миросю вчитись. Але я – затуркана і темна, Грішка був далеко, Маруся з Ганною? Іван?

Миросю ніхто вчитися не заставляв. Хіба тільки двоюрідний брат…

– Миросю, йди вчитися, – було, перестріне і просить мою Михайло. – Ну чого ти ходиш у той завод? Що ти тут собі заробиш? Хіба горба на спину. Подумай, ти ж у школі була відмінниця, тобі треба далі вчитись!

– У мене з математики четвірка! – відкаже йому Мирося, і щодуху тоді втікає геть від брата.

І якщо десь його хоч здалеку забачить, обходить десятою дорогою.

– Чому ти втікаєш від Михайла? – якось запитую Миросю.

– Та… Він знов буде чіплятися до мене зі своїм «їдь вчитися»!

І що мені було казати?

З одного боку біля мене жили Арсен і Олександра, а з іншого – Карпо і Мойра, у них не було дітей. Та ще й ця Мойра якась така страшна була із себе – сама худенька, лице жовте-жовте, немов віск, і вздовж усе порите зморшками. Маленькою моя Мирося постійно туди ходила, бо Карпо дуже любив дітей. То вона, щойно на ноги зіп’ялася, і вже йде, руки наставить і гукає до нього:

– По-по! По-по!

А Карпо її підхопить, та й підкидає над собою.

Тільки ж Мойра була вже не така добра, вона ходила постійно смутна й похмура і свого Карпа стерегла, неначе ока, бо колись мала із ним халепу. Вже вони були одружені… Карпо як пішов на війну, то дійшов аж до Сталінграда, а там зустрів свою нову любов, дівку-росіянку. Сказав тій Марфі, що його звати Мішка, назвався нежонатим, познайомився з її батьками. Карпо-Мішка навіть відгуляв у Росії весілля! Та й чомусь привіз молодицю в своє село, додому. Зайшов до хати, увів за собою жінку. А Мойра вибігла напроти, щоб обійняти, побачила поряд із чоловіком гостю, та так і сіла.

– Це хто з тобою приїхав? – питається в чоловіка, ще надіється, що може…

– Та… Мойрюшко… Це… – і втік із хати, жінок оставив сам на сам, аби якось там домовились поміж собою.

– Хто ж ти така? – як Карпо уже пішов, питає Мойра в дівчини.

– Я – Марфуша, жена Мишкина.

– А… – зітхнула Мойра. – А де ж твій Мішка, хто він, звідки?

– Как кто?! – здивувалася Марфуша. – Вон он, вышел только что на улицу! А ты его сестра? Или… мама?

Мойра була собі ще замолоду чомусь захланна, бліда і квола. А ще як в селі була важка робота, потім відгриміла війна, то вона так і виглядала на років сорок, насправді – трохи більше було за двадцять.

– Це ніякий не Мішка, ти щось плутаєш, це мій Карпо! І я йому