Рімантас Кміт - Хроніки Південного

Ну, є такі люди, що думають лише про себе, а є такі, що діляться з іншими. Скажіть мені, хто з ким тут ділиться? Коли хтось має багато бабла, то якщо й ділиться з ким-небудь, то лише з тим, хто має ще більше, бо хоче йому в зад залізти. Звичайно, це моя особиста думка. А різним біднякам подають лише схожі бідаки. Ніколи ніхто не забере у багатих і не дасть бідним, та ніколи всі не матимуть порівну. Тому я точно не платитиму податків. А який сенс з тої держави? Податки державі платять лише ті, хто не може не платити, а хто має багато бабла, може й не платити. Бо ти платиш-платиш, а що отримаєш? Мєнтура — порожнє місце, вчителі всі йдуть хто куди, у лікарні без хабара нічого не дадуть. Тут у розмову втручається Моніка, каже, ось, бандита Деканідзе зловили. Ну, зловили. Зібрали для цього всіх мєнтів до купи і так-сяк зловили, щоб зробити показове шоу. Щоб люди почали думати — які наші мєнти круті, дивись, ще хтось з бандитів повірить, що тепер в нас мєнти почнуть ситуацією керувати. А в них навіть бензину немає, щоб їздити на патрулювання. Вони все кинули на того Деканідзе, пішли ва-банк: якщо пощастить з цим, всі інші бандюги складуть вуха. «Ось тому наші мєнти й не мають бензини, бо ти не хочеш податків сплачувати». Це вже Мантас-розумник. А ще він намагається закидати, типу, хто горланить про те, що гроші — зло, тому найбільше їх і бракує. Це він про мене. Звичайно, що бракує. Коли купаєшся в грошах, мов Скрудж МакДак, не почнеш казати: фу‑фу, кака, це — зло, краще роздам всім і буду чистим. Я таких не бачив.

Мене нудило від цього Мантаса. Я сиджу в хаті його батьків, а він мені щось пояснює про справедливість. Він, зовсім посередній гравець, якого батьки відправлять до Англії грати в регбі, а я залишусь сидіти тут і мріяти далі про те, що добре було б мати власний оригінальний м’яч для регбі. А ще, щоб травм не було. Про те, щоб подивитися чемпіонат з регбі в Англії, я навіть не смію мріяти, а він зможе туди ганяти щовихідних.

На тренуванні я вже не вперше вдарив коліна, сходив навіть до лікарів у поліклініку, але вони нічого не знайшли. Якщо лікарі нічого не знаходять, виходить, що нічого там і немає. Нічого немає, але я не можу бігати зі всією силою. Прописали шарлатани мені якусь мазюку.

А що я ще можу робити без регбі? Не знаю, може, щось і можу. Однак лише під час гри в регбі я відчуваю, що роблю те, що треба. Що я на своєму місці. Ясно, що нікому, крім мене, цього не потрібно. Ну, може, ще комусь. Наприклад, тренерам, іншим гравцям… Я народився, щоб грати в регбі. На самому початку мені пояснили декілька правил, дещо показали — і все стало ясно. Зараз мода на різні гадання про те, ким хто був у минулому житті. Я точно грав регбі у Новій Зеландії, тільки не зрозуміло, за які гріхи мене заслали в Литву, де про регбі ніхто ніколи й не чув. А цей Мантас, мабуть, у минулому житті був деревом. А ще розкажіть мені, що все залежить від того, наскільки людина талановита, скільки вона зусиль докладає, як працює. Ні-хрє-на! Усе залежить від того, скільки твої предки мають бабла.

Однак я мовчав, бо не хотів тут переливати з пустого в порожнє, від цього все одно нічого не зміниться — ні я, ні він, ні наш світ. Я уявляв, що тут, наприклад, третій тайм після змагань на території суперника, тому потрібно себе тримати в руках. А тільки-но несподівано закінчились балачки, ми відразу пішли.

— Я не знаю, як тобі це здалось, — кажу я Моніці, — але я уявляв регбі чистим і великим.

Важко сказати, що викликало більшу огиду Моніки — грубість чи повна відсутність гігієни під час гри. Якщо дощить, то всі гасають, як кнури по болоту.

Однак ми більше не розмовляли про регбі. Нам вистачало чистого і великого неба, що сяяло зірками.

Коли її відпровадив, повернувся додому і почав нишпорити по своїх кишенях, шукаючи ключі, і знайшов якийсь папірчик. Поглянув вдома при світлі — це була записка від Моніки. Вона писала, що я заслужив довіру, і мені можна довіряти. Типу, я витримав випробування, оскільки зміг нормально витерпіти того Мантаса. Та й не тільки. Я відчув себе як на шкільних екзаменах. Однак це ще не все. Усе інше втратило значення, коли я прочитав одне речення: «Я вже готова».

Наступного дня я радів не тому або не стільки з того, що вона вже готова, а тому, що вона про це мені написала. І навіть не тому, що написала, але якщо написала, значить, вона думає про мене. Афігєть! Вона думає про мене! Хтось думає про мене! На перший погляд здається, що в цьому особливого? Чимало хто може думати про мене: наприклад батьки, Мінде, вчителька, коли перевіряє мою домашку з математики. Однак я ніколи не роздумував про інших, які можуть щось про мене думати. Та й яка мені різниця. Усе-таки Моніка не лише думає про мене, а у той час ще й хоче мене. Не знаю, чому ця обставина мене так тішила, проте я вирішив на цьому не зациклюватися. Головне, що ти щось значиш для когось, а не просто граєш у регбі або стаєш переможцем різних там конкурсів богатирів чи школярів. Наступного року хтось інший стане переможцем. А тут інакше… Чому мені досі не було важливо, що вона думає про мене? Я навіть не парився тим, що вона може про мене думати, коли ми зажималися в парку або коли справа майже дійшла до того, про що я не зміг насмілитися попросити, — подути в мою флейту. А тут отримав записку і вмить почав думати по-іншому.

Зараз слід дочекатися зручного моменту, коли її батьків і братка не буде вдома. А доти необхідно зробити декілька справ. Треба знову погортати книжку «Ім’ям кохання», щоб не наробити помилок. Там завжди можна знайти дещо цікаве. А вам відомо, як ще називається статевий акт? Копуляцією, коїтусом і конгресом. Я люблю книжки ще й тому, що там пишуть так, як люди ніколи не говорять. Хоча пишуть їх люди для людей. Я натомість