Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

вас, мадам Дунчиль, — звернувся до дами конферансьє, — ось із якого приводу: ми хотіли вас запитати, чи є ще у вашого чоловіка валюта?

— Він тоді все здав, — хвилюючись, відповіла мадам Дунчиль.

— Так, — сказав артист, — ну що ж, як так, то й так. Якщо все здав, то нам слід негайно розлучитися з Сергієм Герардовичем, що ж тут вдієш! Якщо ваша воля, ви можете залишити театр, Сергію Герардовичу, — і артист зробив царствений жест.

Дунчиль спокійно і з гідністю повернувся і подався за лаштунки.

— Одну хвилиночку! — зупинив його конферансьє. — Дозвольте мені на прощання показати вам ще один номер з нашої програми, — і знову плеснув у долоні.

Чорна задня завіса розсунулася, і на сцену вийшла юна красуня в бальній сукні, тримаючи в руках золоту тацю, на якій лежала груба пачка, перев’язана кондитерською стрічкою, і діамантове кольє, від якого на всі боки відскакували сині, жовті й червоні вогні.

Дунчиль відступив на крок, і обличчя його вкрила блідість. Зала завмерла.

— Вісімнадцять тисяч доларів і кольє на сорок тисяч золотом, — урочисто оголосив артист, — переховував Сергій Герардович у місті Харкові на квартирі своєї коханки Іди Геркуланівни Ворс, котру ми маємо втіху бачити перед собою і котра ласкаво допомогла віднайти такі неоціненні, але марні в руках приватної особи скарби. Велике спасибі, Ідо Геркуланівно.

Красуня, усміхнувшись, сяйнула зубами, а її пухнасті вії ворухнулися.

— А під вашою сповненою гідності личиною, — звернувся артист до Дунчиля, — приховується жадібний глитай і неймовірний облудник та брехун. Ви за півтора місяця витягли всім жили своєю тупою затятістю. Тепер же йдіть додому, і хай те пекло, яке влаштує вам ваша дружина, буде вам карою.

Дунчиль схитнувся і, здається, хотів повалитись, але чиїсь турботливі руки підхопили його. Тієї миті впала передня завіса і заховала всіх, хто був на сцені.

Шалені оплески струсонули залу так, що Никанорові Івановичу здалося, ніби в люстрах захиталися вогні. А коли передня завіса пішла угору, на сцені вже нікого не було, окрім самого артиста. Він дістав другий вибух овацій, уклонився і заговорив:

— В особі цього Дунчиля перед вами виступив у нашій програмі типовий осел. Адже я мав нагоду вчора сказати, що таємне зберігання валюти — це безглуздя. Використати її ніхто не спроможеться ні за яких обставин, запевняю вас. Візьмімо хоча б цього Дунчиля. Він дістає чудову платню, і йому нічого не бракує. У нього чудове помешкання, дружина і красуня коханка. Так ні ж бо! Замість того, щоб жити тихо-мирно, без жодних неприємностей, здавши валюту і камінці, цей корисливий телепень доскочив-таки того, що його викрили привселюдно, і на додачу нажив величезну родинну халепу. Отож, хто здає? Нема охочих? У такому разі наступним номером нашої програми — відомий драматичний талант, артист Куролєсов Сава Потапович, спеціально запрошений, виконає уривки зі «Скупого рицаря» поета Пушкіна.

Обіцяний Куролєсов не загаявся вийти на сцену і виявився високим та м’ясистим голеним чоловіком у фракові з білою краваткою.

Без жодних передумов він скорчив понуру міну, насупив брови і заговорив ненатуральним голосом, косуючи на золотий дзвіночок:

— Як молодий гульвіса жде на зустріч з розпутницею хитрою якоюсь…[5]

Далі Куролєсов розказав про себе багато чого недоброго. Никанор Іванович чув, як Куролєсов зізнавався в тому, що якась бідолашна вдова, голосячи, стояла перед ним на колінах під дощем, але не зворушила черствого серця артиста.

Никанор Іванович до свого сну зовсім не знав творів Пушкіна, але самого його знав чудово і щодень по кілька разів виголошував фрази на кшталт: «А за квартиру Пушкін плататиме?» або «Лампочку на сходах, виходить, Пушкін викрутив?», «Нафту, виходить, Пушкін купуватиме?»

Тепер, познайомившись із одним з його творів, Никанор Іванович засмутився, уявив собі жінку на колінах, з сиротами, під дощем, і мимоволі подумав: «Ну й тип усе ж таки цей Куролєсов!»

А той, все підвищуючи голос, усе каявся й каявся і остаточно збив з пантелику Никанора Івановича, бо раптом почав звертатися до когось, кого на сцені не було, і за цього відсутнього сам же собі й відповідав, до того ж називаючи себе то «государем», то «бароном», то «батьком», то «сином», то на «ви», а то на «ти».

Никанор Іванович збагнув лише одне, що помер актор лихою смертю, прокричавши: «Ключі! Ключі мої!» — повалившись після цього на підлогу, хриплючи і обережно зриваючи з себе краватку.

Померши, Куролєсов підвівся, обтрусив пил з фрачних брюк, уклонився, посміхнувся фальшиво і пішов собі під мляві оплески. А конферансьє заговорив так:

— Ми прослухали в чудовому виконанні Сави Потаповича «Скупого рицаря». Цей рицар сподівався, що жваві німфи збіжаться до нього і станеться ще багато приємного в тому ж дусі. Але, як бачите, нічого такого не подія лося, жодні німфи до нього не збігалися, і музи йому данини не принесли, і палаців жодних він не спорудив, а навпаки, скінчив він дуже кепсько, помер к бісовій матері від удару на своїй скрині з валютою та камінцями. Попереджаю вас, що і з вами подіється щось подібне, коли не гірше, якщо ви не здасте валюти!

Чи то поезія Пушкіна справила таке враження, чи прозаїчна мова конферансьє, але раптом-таки із зали пролунав сором’язливий голос:

— Я здаю валюту.

— Ласкаво прошу на сцену! — ґречно запросив конферансьє, вглядаючись у темну залу.

І на сцені опинився невеличкий на зріст білявенький громадянин, який, судячи з обличчя, не голився близько трьох тижнів.

— Даруйте, а як ваше прізвище? — поцікавився конферансьє.

— Канавкін Микола, — сором’язливо озвався той.

— Ага! Дуже приємно, громадянине Канавкін, отож?

— Здаю, — тихо сказав Канавкін.

— Скільки?

— Тисячу доларів і двадцять золотих десяток.

— Браво! Все, що є?

Ведучий програми вп’явся очима в обличчя Канавкіну, і Никанорові Івановичу навіть здалося, що з цих очей бризнули промені, які прошили Канавкіна наскрізь, наче рентген. В залі затамували подих.

— Вірю! — врешті вигукнув артист і погасив свій погляд. — Вірю! Ці очі не брешуть. Адже скільки разів я вам казав, що основна ваша помилка полягає в тому, що ви недооцінюєте значення людських очей. Зрозумійте, що язик може приховати істину, а очі — ніколи! Вам несподівано ставлять запитання, ви навіть не здригнетеся, в одну секунду опановуєте себе і знаєте, що потрібно сказати, аби приховати істину, і дуже переконливо кажете, і жодна складка на вашому обличчі не ворухнеться, та, на жаль, сполохана питанням істина із дна душі на мить підскакує до очей, і все закінчується. Вона викрита, а ви спіймані.

Виголосивши, і то з великим жаром, цю переконливу промову, артист