Юрій Павлович Винничук - Діви ночі

— Можливо, краще б для нас обох було, якби ти її вграв.

— Тоді б я лишився без голови?

— Можливо. Нема правил без винятків. Хтозна, чи якраз на тобі вона б і не зашпорталася. Невже ти настільки кам’яний, що не відчув до неї потягу?

— Вона досить приваблива. Ідеальна фігура, задниця аж проситься, щоб до неї припасти. Але я не люблю владних жінок. Я не мазохіст. Дивує мене, що ти ще її не вграв.

— Я — пас. Я надто кохаю свою дружину.

— Ту, яка від тебе пішла?

— Ту саму. Тільки Оксана мене не покидала. Я сам винайняв для неї і малої на Майорівці помешкання. Щоб не підставляти сім’ю, розумієш? А шефам я сказав, що з Оксаною всі контакти зруйновані, вона не дозволяє мені бачитися з дочкою, а я цього й не надто прагну. Я намагався вдавати з себе пропащу людину. Таку, що не для сім’ї. Розумієш? Я не хочу, щоб мене шантажували сім’єю.

— А що як вони у тебе вдома теж затіють шмон?

— А вони там знайдуть різні цікаві піґулки, від яких тащаться усі наркомани, сушені голівки маку, а на плиті стоїть закіпчена ринка для виварювання кокнару. Усе має свідчити про те, що я викінчений наркоман.

— Але з дружиною і донькою ти бачишся?

— Звичайно. Але роблю це дуже обережно. І з задоволенням скористаюся тим, що я сьогодні маю твоє прикриття.

На Новому Львові я попросив його завернути у вуличку, що сусідила з тією, де мешкав Франьо. Ярко лишився чекати в авті, а я взяв короткотривалу касету і подався до будинку, де два роки тому розігралася дивовижна комедія з краденими джинсами.

На мій дзвінок пролунало чалапання пантофель і Франів заспаний голос видушив:

— Хто там?

Я назвався. Але Франьо довго не міг чи вдавав, що не може мене згадати. Він сопів, кахикав, десять разів перепитував, заки врешті не відчинив двері й пустив мене до хати.

— Ну, чого приперся? — позіхнув на повен рот, заводячи мене в кухню. — Поговоримо тут, бо в покої у мене теличка.

— Маю до тебе справу. Переглянь зараз оцю касету.

— Зараз? Кажу ж тобі, що там теличка на мене чекає. Вважай, що ти мене здер просто з гарячого тіла.

Він важко впав на стілець і посоловілими очима зиркнув у вікно, мовби не вірячи, що там на дворі може бути така гарна сонячна погода.

— А їй теж буде цікаво, — сказав я. — Там якраз еротичні сцени.

— Порнушка? Пхе! Ти шо, хочеш мені загнати? Та в мене цього добра цілий склад. Я тобі сам хоч ящик продам. «Ферму» бачив? Там про одну сімейку. Батько і донька. Батько грає свиню, а донька віддається псові, кабанові і жеребцю. Найцікавіше діло з кабаном. Ти бачив, який у кабана прутень? Він як спіраль, а довгий такий, що атас. Коротше, я тобі за сто крабів віддам.

— Це не проста собі порнушка, — перебив я його. — Тут знялися найкращі актори конкуруючої фірми.

Нарешті у Франьових очах зблиснула іскорка інтересу. Він вийняв з заморозника чеське пиво.

— Хочеш?

— Давай. Можливо, якраз тільки пива тобі й бракує, щоб второпати, про що йдеться.

— Я вчора перебрав. Сідай.

Ми випили пива, і Франьо спитав:

— Якої фірми?

— Пана Ромця і пана Зеня.

Франьо уважно подивився на мене і відкоркував другу пляшку.

— Чого ж ти зразу не сказав?

— От я й кажу.

Він підійшов до вмивальника, плюснув собі в писок холодної води, витерся і, взявши касету, посунув з кухні. Рівно за чверть години повернувся назад. Зі всього видно, те, що він побачив, справило на нього незабутнє враження.

— Де ти це взяв?

— Це тільки рекламний ролик. Є ще ціла тригодинна касета.

— І ти хочеш мені її загнати?

— Ні. Подарувати.

— Навіщо?

— Людина, яка мені її передасть, хоче зруйнувати фірму пана Ромка. Оригінал цієї касети знаходиться на фірмі. Ви її легко знайдете.

— А ти тут при чім?

— Посередник.

— Ти завше у щось вляпаєшся. Воно тобі треба? Ти ж дилетант.

— От я й звернувся до фахівця.

Франьо засміявся.

— Отже, ти знаєш того, хто це знімав?

— Так.

— Ти хоч усвідомлюєш, що з нами буде, якщо, наприклад оригіналу не виявиться там, де ти сказав? Ми ж будемо крайніми.

Я кивнув.

— Я знаю, що касета і фотографії там. У сейфі.

Франьо хвилю подумав і спитав:

— А де копія?

— Ти її отримаєш, коли перебалакаєш зі своїми. Оцю рекламу варто показати тим, кого на цій касеті відзнято. Розумієш? Тоді вони самі разом з міліцією і знищать Ромкову фірму. А ви в нагороду її переймете.

— Та це ясно, що ми самі нападати не будемо. Діло тут тонке.

— Але, Франю, попереджаю тебе, що коли захочеш зайнятися знову самодіяльністю, то цього разу так легко не випорснеш. За мною стоїть крутий чоловік, — брав я його на понт, — відразу пришиє.

— Ну-ну, не страхай мене. Подзвони в понеділок після шостої.

Я вернувся в машину.

— Ну, як? — спитав Ярко. — Клієнт дозрів?

— Дозріє в понеділок увечері.

— У той день, коли їх будуть брати, мусимо знайти якусь правдоподібну причину, щоб зникнути. Це теж, до речі, проблема.

— А чого нам боятися?

— А того, що заметуть і питати не будуть. А як розберуться, то вже пізно буде. Між іншим я збираюся провідати дружину.

Ярко пригальмував біля телефону.

— Зачекай секунду я їм задзвоню, — сказав порпаючись у бардачку. — Не маю пам’яті на цифри. Мусить пройти хіба з півроку, заки запам’ятаю. А то ще новий телефон… Ага, ось він.

Нарешті видобув пачку «Космосу» і вибіг з авта. Я знічев’я дивився, як він розкриває пачку і набирає номер, записаний на внутрішній стороні пачки. Розмова триває не більше півхвилини.

— Я їду до них, — сповістив, шпурляючи цигарки назад у бардачок. — Тебе де висадити?

— Нагорі Личаківської. Години через дві підбереш. Тобі вистачить часу?

— Вистачить. А ти чим збираєшся в цей час зайнятися?

— Зроблю одну візиту.

— І не хочеш мені сказати, кому?

— Краще тобі менше знати. Скажу тільки, що це в наших інтересах.

Я висів на Личаківській, під’їхав нагору на «двійці» і пішки перейшовся до будинку пані Аліни. Господиня приймала сонячні ванни в садку, розлігшись у шезлонгу і смалячи якусь білу тоненьку цигарку на довжелезному мундштуку. Була вбрана по-домашньому у китайський шляфрок. Біля неї на столику стояла ціла батарея алкоголю, кілька тарілок із закускою і фруктами. Судячи з порожніх келихів, пані Аліна щойно приймала гостей.

— О-ой, пане Юрцю! Як я ся тішу! Ну, як там