Ден Браун - Янголи і демони

Гвардієць, що сидів за кермом, кивнув.

— Це правда, командире. Ми з жінкою.

— Крути кермо! — гаркнув Оліветті. Він знову повернувся до Ленґдона. — Як можна вбити когось у такому людному місці й утекти непоміченим?

— Не знаю, — відповів Ленґдон. — Але ілюмінати, очевидно, дуже винахідливі. Проникли ж вони якось і в ЦЕРН, і у Ватикан. Нам просто пощастило, що ми знаємо, де вони запланували перше вбивство. Пантеон — ваш єдиний шанс спіймати цього хлопця.

— Далі не розумію, — сказав Оліветті. — Єдиний шанс? Здається, ви говорили про якусь стежку, позначену вказівниками. Якщо ви визначили Пантеон правильно, то звідти ми зможемо пройти цією стежкою до інших вказівників. Тобто ми маємо чотири шанси спіймати цього хлопця.

— Спочатку я теж на це сподівався, — відповів Ленґдон. — Так би й було... років зо триста тому.

Зрозумівши, що перший олтар науки — це Пантеон, Ленґдон водночас і зрадів, і засмутився. Іноді історія жорстоко кепкує з тих, хто її переслідує. Мало надії було на те, що за стільки років усі статуї, що слугували вказівниками на стежці просвітлення, залишилися на місці. Але навіть свідомий цього, Ленґдон потайки мріяв, що пройде цією стежкою до кінця й побачить лігво ілюмінатів. Пізніше він зрозумів, що цій мрії, на жаль, не судилося здійснитися.

— Наприкінці сімнадцятого століття Ватикан забрав усі статуї з Пантеону і знищив.

Вітторія вжахнулась.

— Чому?

— Ці статуї зображували поганських олімпійських богів. Прикро, але це означає, що першого вказівника більше не існує... а отже...

— І що, немає жодної надії знайти стежку світла й інші вказівники? — спитала Вітторія.

Ленґдон похитав головою.

— Маємо єдиний шанс. Це Пантеон. Після цього стежка зникне.

Якусь хвилину Оліветті уважно на них дивився, тоді відвернувся й наказав водієві:

— Зупинися.

Водій з’їхав на узбіччя і натиснув на гальма. Три інші «альфа-ромео» позаду теж різко загальмували, аж завищали колеса. Уся автоколона швейцарської гвардії зупинилася.

— Що ви робите! — здивувалась Вітторія.

— Виконую свою роботу, — крижаним тоном відповів Оліветті. — Містере Ленґдон, коли ви запевнили мене, що поясните все по дорозі, я вирішив, що допоки ми доїдемо до Пантеону, я чітко знатиму, що мої люди тут роблять. Так не сталося. Оскільки, щоб бути тут, я покинув надзвичайно важливі справи, і оскільки ваша розповідь про незайманих жертв і давню поезію не здається мені переконливою, я не можу дозволити собі далі бавитися в ці ігри. Я негайно припиняю операцію. — Він витягнув рацію і натиснув кнопку.

Вітторія схопила його за плече.

— Ви цього не зробите!

Оліветті вимкнув рацію і подивився на неї лютим поглядом.

— Скажіть, міс Ветро, ви колись були в Пантеоні?

— Ні, але...

— Дозвольте дещо вам пояснити. Пантеон — це один великий зал. Кругла камера з каменю й цементу. Там один-єдиний вхід. Вікон немає. Один вузький вхід. Біля цього входу постійно чергують щонайменше четверо озброєних римських поліцейських, які оберігають храм від вандалів, терористів і циганів-шахраїв.

— І що ви цим хочете сказати? — холодно спитала Вітторія.

— Що я хочу сказати? — Оліветті вчепився пальцями в сидіння. — Я хочу сказати, що все те, чим ви мене тут страшите, статися ніяк не може! Назвіть хоча б один реальний сценарій, як можна вбити кардинала всередині Пантеону? Передусім, як убивця зможе провести заручника всередину повз охоронців? Не кажучи вже про те, щоб убити його й зникнути. — Оліветті перехилився через спинку, і Ленґдон почув запах кави в нього з рота. — Як, містере Ленґдон? Хоч один реальний сценарій!

Ленґдонові здалося, що крихітний автомобіль стискається навколо нього ще більше. Поняття не маю! Я ж не вбивця! Не знаю, як він це зробить! Я знаю тільки.

— Один сценарій? — незворушно перепитала Вітторія. — Ну хоча б такий. Убивця підлітає на гелікоптері і скидає напівживого кардинала з тавром на грудях крізь отвір у куполі. Той падає на мармурову підлогу і вмирає.

Усі в автомобілі повернулися і витріщились на Вітторію. Ленґдон не знав, що й думати. У вас, леді, бурхлива уява, але зметикували ви швидко.

Оліветті наморщив чоло.

— Що ж, це можливо... але навряд чи...

— Або ж убивця накачує кардинала наркотиками, — продовжувала Вітторія, — привозить його до Пантеону в інвалідному візку, як якогось літнього туриста. Завозить досередини, тихо перерізає йому горло і йде геть.

Цей сценарій, схоже, трохи привів Оліветті до тями.

Непогано! подумав Ленґдон.

— Або ж, — сказала Вітторія, — убивця може...

— Я чув, — зупинив її Оліветті. — Досить. — Він глибоко вдихнув і видихнув. У цю мить хтось голосно застукав у шибку, і від несподіванки всі здригнулися. На вулиці стояв солдат з іншого авта. Оліветті опустив скло.

— Усе гаразд, командире? — Солдат був одягнений у цивільне. Він задер рукав джинсової сорочки і показав на чорний військовий годинник. — Сьома сорок, командире. Щоб зайняти позиції, потрібний час.

Оліветті кивнув, але нічого не відповів. Якусь хвилю він мовчки водив пальцем по панелі приладів, залишаючи на пилюці слід. Тоді уважно подивився на Ленґдона в бокове дзеркало, і Ленґдон почувся так, наче його міряють і зважують. Нарешті Оліветті знову повернувся до солдата і, ніби через силу, сказав:

— Я хочу, щоб усі під’їхали з різних напрямків: з п’яца делла Ротунда, віа деллі Орфані і п’яца Сент-Іґнасіо і Сент-Евстахіо. Ближче, як на два квартали, до Пантеону не наближатися. Коли припаркуєтесь, приготуйтесь і чекайте мого наказу. Три хвилини.

— Слухаюсь, сер. — Солдат пішов до свого авта.

Ленґдон захоплено подивився на Вітторію. Та йому всміхнулась у відповідь, і на якусь мить Ленґдон відчув несподіваний зв’язок... неначе між ними пролягла невидима ниточка.

Командир розвернувся і пильно подивився Ленґдонові в очі.

— Дай Бог, містере Ленґдон, щоб з вашої ідеї не вийшов пшик! Ленґдон нервово всміхнувся. Та ні, це неможливо.

57

Директор ЦЕРНу Максиміліан Колер розплющив очі, відчуваючи в тілі приємну прохолоду від кромоліну й лейкотрієну, що розширили його бронхіоли й легеневі судини. Він знову дихав нормально. Колер побачив, що лежить в окремій палаті лікарні ЦЕРНу, а його інвалідне крісло стоїть біля ліжка.

Він роззирнувся й швидко оцінив своє становище. На нього надягли бавовняну сорочку, а його одяг лежав складений на стільці біля ліжка. За дверима чулися кроки медсестри, що обходила пацієнтів. Кілька хвилин він полежав, прислухаючись. Тоді якомога тихіше підтягнувся до краю ліжка і дістав одяг. Мучачись із паралізованими ногами, сяк-так одягнувся. Тоді перетягнув своє кволе тіло в інвалідне крісло.

Стримуючи кашель, Колер під’їхав до дверей. Він крутив колеса руками, не наважуючись увімкнути двигун. Тихо відчинив двері