Симона Вілар - Лазарит

шляхах досі неспокійно, а може, леді неправильно зрозуміла чоловіка. Хоча, слід визнати, Обрі завжди вирізнявся скнарістю…

Це було гидко! У Джоанни вперше спалахнула відраза до чоловіка. Але коли вона зажадала від нього пояснень, Обрі оскаженів і сказав, що не збирається ні в чому перед нею звітуватися, якщо вона довіряє не йому, а якомусь пройдисвітові. Мовляв, їм нема про що говорити, коли вона безпідставно підозрює його в брехні!

Джоанна вдала, що слова Обрі цілком її переконали. Крім того, вона ще не готова була визнати свою помилку в людині, яку обрала собі за чоловіка.

Тим часом, на урочистих святкуваннях із приводу коронації Річарда, Обрі знову відзначився на турнірі в кіннотних сутичках зі списами. Король привітав його з перемогою та поцікавився, чи має намір такий видатний боєць воювати за Святу землю. Обрі, ввічливо вибачаючись, заявив, що в них із дружиною інші плани: за шість років шлюбу небо не подарувало їм спадкоємця, тому вони збираються на прощу по святих місцях. Вони вже побували у Волсінгемі, відвідали гробницю Святого Томаса в Кентербері, а зараз готові вирушити до Сантьяго-де-Компостела, в Іспанію.

– Але що може бути благоснішим для Господа, ніж війна з невірними? – щиро здивувався Річард.

Та Обрі був непохитний. Правда, довідавшись, що в такому разі він, як і всі інші, хто відмовився від участі в поході, муситиме сплачувати в скарбницю Саладінову десятину, лорд замислився. Але таки знайшов спосіб уникнути поборів, публічно оголосивши: вони з дружиною вирушать молитися за народження спадкоємця в монастирі, зведені на шляху хрестоносного війська. І якщо їхні молитви не подіють, він так само візьме хрест і приєднається до війська короля Річарда.

Це був лише маневр. Так Обрі міг ухилитися від обтяжливого податку, не беручи на себе жодних зобов’язань. Але уникнути прощі тепер було неможливо. Добре, хоч рідня Джоанни вирішила підтримати намір подружжя: лорд Артур надав їм на дорожні витрати векселя ордену Храму, що їх можна було перетворити на дзвінку монету в будь-якому з Орденських домів. А ще – надійну охорону.

Усе це викликало в Обрі захват. Його необачні слова якимсь дивом утілювалися в життя. Адже сам він не зміг би подужати такої тривалої та витратної мандрівки, – запевняв він де Шамперів.

Джоанна ж думала лише про те, що нарешті побачить інші землі, чужі країни. Вона, як і всі де Шампери, марила зміною місць. Її батьки чимало їздили, але ці поїздки були переважно пов’язані з їхніми замками та маєтками на східному узбережжі, у Вілтширі, Вельсі та Нормандії. У ранньому дитинстві Джоанна не раз супроводжувала багате подружжя, і кожна поїздка тішила її, даруючи нові враження. А тепер перед нею відкривався величезний невідомий світ!

Джоанна знала, що її батьки невдовзі після весілля відвідали з прощею Святу землю. Леді Мілдред, яка приїхала в Незербі попрощатися з молодшою донькою, усміхнено мовила:

– Коли ми про це замислилися, в нас були непрості стосунки. Ми дуже одне одного кохали, це так, але існувало дещо таке, що не давало мені відчути цілковитого щастя. Згодом це минулося. Ми були разом, далеко від усього світу, наші біди залишилися в минулому, нас ніхто не знав. Майже два роки ми прожили в Єрусалимі, нас приймали при дворі короля Бодуена ІІІ, а твій батько бився в лавах його війська при Аскалоні. Я чекала на нього й молилася, і лише там зрозуміла, які глибокі почуття до нього маю. І він повернувся з перемогою! Ніде й ніколи ми більше не були такими близькими й потрібними одне одному…

Замовкнувши на півслові, леді Мілдред притиснула до себе дочку й ніжно торкнулась вустами до її чола.

– Сподіваюся, на чужині і ви з Обрі по-новому поглянете на свій шлюб, а всі непорозуміння відійдуть в минуле.

Джоанна теж сподівалася на це. Покидаючи Англію, вона усміхалася, мов дитя в очікуванні різдвяних подарунків, і Обрі відповідав на цю її усмішку теплом та ніжністю.

Спочатку подружжя вирішило переважну частину шляху здолати на судні, що належало ордену тамплієрів. Але першої ж ночі здійнявся шторм, і, коли вони висадилися в одній бухті на узбережжі Нормандії, Обрі сказав, що не вийде більше в море. Оскільки він неминуче помре від морської хвороби. Ні, лише суходолом, зупиняючись в Орденських домах, де їм зобов’язані надавати притулок та годувати! Інакше й бути не може, адже його дружина – рідна сестра маршала ордену Храму Вільяма де Шампера!..

Утомившись від спогадів, Джоанна таки заснула.

Прокинувшись, побачила, що на рожні над багаттям апетитно шкварчить і бризкає м’ясним соком тушка молодої газелі, а рудий Ейрік роздає сухі коржі, встигаючи ще й лагідно всміхатися її покоївці. Попри те, що розбійники зґвалтували Санніву, здоровань був до неї так само ніжний і привселюдно клявся з нею побратися.

Санніва, незважаючи на пережите, була щаслива:

– Ах, пані, якби не Ейрік, не його доброта і турбота, навіть не знаю, як би я жила далі, – примовляла служниця, намагаючись дати лад скуйовдженому волоссю леді Джоанни.

Марні зусилля! Джоанна почувалася брудною та непривабливою, а погляди, які вряди-годи кидав на неї лицар-госпітальєр, її лише дратували. Натомість сам Мартін д’Ане навіть тут примудрявся мати доглянутий і підтягнутий вигляд: шкіряний одяг був на ньому як влитий, волосся гладенько зачесане, а чоло обперізувала темна смуга тканини на кшталт чалми, і це йому дуже пасувало. Поводився він бездоганно, до того ж урятував їм життя…

Чому ж вона, що ніколи не нітилася в присутності чоловіків, зараз така відлюдкувата? Можливо, тому, що за інших обставин була б упевнена у своїй привабливості, а тепер…

– Облиш! – вона відхилила руку з гребінцем. – Не допоможе. Це не волосся, а якась повсть, і, врешті-решт, я змушена буду відрізати його, немов черниця…

– І як на це відреагує ваш брат Вільям, коли ви покажетеся йому на очі? – суворо зауважила Ґодіт. – Терпіть, міледі. Не уподібнюйтеся до вашого чоловіка. Хоча, мушу сказати, сьогодні він поводиться цілком достойно і навіть перестав допікати цьому славному молодому євреєві…

Ґодіт змінила своє ставлення до Йосипа, коли він узявся лікувати рану капітанові Дроґо. Зараз він теж ретельно оглядає пов’язку, обіцяючи за першої ж нагоди її змінити. Але коли випаде ця нагода? Коли прийде край їхнім небезпечним мандрам чужими землями і вони знову опиняться в християнських володіннях?

А поки що вони змушені були чекати завершення вечірнього намазу Сабіра. Сарацин молився опрічно від решти, ставши навколішки лицем до Мекки. Час від часу він робив глибокі поклони, супроводжуючи їх дивними