Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

Імргади також бербери, але колись, за давніх часів, переможені в бою. Тепер вони з численними родинами живуть на своїх малих ділянках часто-густо куди ліпше, аніж їхні пани.

Але найцікавіше ось що: земля тут належить жінкам, і успадковують її жінки. Хижки й взагалі більша частина вбогого туарезького маєтку належать також жінкам і переходять від матері до дочки…

Отож через злидні туареги такі забіякуваті та непосидющі. І хоч жінки мають тут дуже мало, але все-таки більше за чоловіків. У чоловіків є тільки те, що вони видеруть у сусідів або зароблять у купців. Родина живе з того, що чоловік заробить, коли несе сторожову службу, — він кілька місяців охороняє караван купців під час подорожування в глиб материка, — або виторгує який лантух борошна на ін-салаському базарі. З жінчиного маєтку родина живе тільки в добу великого голоду.

Податки, які імргад сплачує хазяїнові, невеликі. Він повинен виростити своєму володареві за рік одну верблюдицю, дати горщик верблюжого масла, дещицю меду та трохи проса. Але імргад має годувати рабів, і тому в неврожайний рік імргад разом із дітьми благає свого хазяїна, аби той не дав їм вмерти з голоду й послав куди-небудь у похід. Імргад воліє краще вмерти на полі бою, ніж страждати з голоду. Якщо ж видається врожайний рік, то милостивий пан тиждень живе то у того, то у іншого орендатора «свого маєтку» й разом із своїми рабами геть об'їдає їх. Адже туареги справжнісінькі ненажери.

— І справді, я ще зроду не бачив таких їдців! — засміявся Гасан.

— Недаремно кажуть, що ситий туарег з'їсть стільки, скільки п'ятеро арабів, які п'ять днів голодували. Коли це й перебільшення, то не дуже велике.

— М'ясо туареги їдять раз на рік, коли гостюють у сусідів. А так вони цілісінький рік в сідлі, весь час у мандрах.

— То чого ж вони тоді не працюють?

— Е ні, вони працюють. З кожної більш-менш придатної степової билинки плетуть рогожі. Що завгодно змайструють із шкіри. Вони дуже спритні ковалі й лудильники, природжені ремісники… Але з чого ти майструватимеш, коли твоя країна — суцільний камінь, а там, де є трохи грунту, — немає й краплини води? Оазу Іделес, кажуть, було принесено до тутешніх джерел у кошиках, навантажених на змучених віслюків. Землю несли до води за кілька десятків миль. Та, зрештою, скільки землі можна отак перенести? А тут іще після кількох місяців посухи рине злива, й усю з такою мукою принесену землю за п'ять хвилин змиє бозна-куди!

Отакі розмови Гасан, Бабула і Карембу вели тепер досить часто, бо здебільша бували на самоті, сидячи в наметі, по велетенських масних запонах якого, сплетених із стяжок шкіри та тоненької верблюжої вовни, без угаву періщив холодний зимовий дощ та подеколи люто шмагав навальний гірський вітер.

Хлопці лежали в хутряних спальних мішках та хукали на закляклі руки або ж гріли їх над розжареним деревним вугіллям у глиняній посудині, що стояла між їхніми ліжками, зробленими з рогожі й підвішеними над мокрою паруючою землею.

Долиною, відкритою до гірської сивуватої синяви, дув кигучий плачливий вітер. Він подеколи заглушував монотонну сумну пісню дощу й виганяв з розколин скель велетенські хмари випарів та клуби туману.

А бувало й таке, що на світанку, відхиливши рогожу, хлопці скрикували з подиву: все навкруги біле від снігу! Де це? В тропіках чи в горах Кабілії? Поодинокі фінікові пальми, витягнувши, мов жирафи, шиї з-під снігового запинала, вилискували вічнозеленою перистою кроною.

Проте ці чари розвіювалися за кілька хвилин — коли в глибинах скель спалахувало яскраве ранкове сонце. Тоді земля знову ховалася в тумані, і десь опівдні гори заливала така задушна, нестерпна спека, що руки ставали наче налиті свинцем.

Тільки найвищі шпилі, що стриміли у блакитній далечині, світилися білими сніговими шапками й вигравали чи то криваво-червоним, чи то холодним синьо-зеленим сяйвом.

А одного дня мандрівники справді-таки набралися страху.

Чорна хмара, яку грайливий вітер випадково не розбив об химерно потріскані скельні вежі, просковзнула до розлогої пласкої долини й поповзла понад самісінькою землею. Тільки тепер можна було відчути, що село Іделес лежить на височині двох тисяч метрів. Прозорий, сонячний і гарячий полудень за кілька хвилин перетворився на зловісний присмерк, насичений випарами. А ще за кілька хвилин здійнялася нестримна буря. Блискавиці крижем розтинали не небо над головою, а простір унизу, в незліченних підступних, похмурих прірвах.

Цілісінький вечір і ніч темряву осявали спалахи сліпучого вогню, без угаву гуркотів грім і відбивався стоголосою луною. Тисячі блискавиць за хвилину запалювали каламутну й мокру темряву, до якої з розколин у скелях ринули оглушливі й люті водоспади. Камінні брили, що, може, сто, а то й тисячу років стирчали над стрімкими прірвами, тремтіли в своїх гранітних ложах, і одна чи дві скотилися з таким неймовірним гуркотом, що заглушили навіть гримотіння бурі, яка в своєму шалі не мала, здається, ні кінця ні краю.

Тієї ночі в горах од блискавиці вщент згоріло кілька халуп, загинуло десять чоловік, а багатьох верблюдів, що ховалися в ущелині, згодом знайшли спалених на вугілля.

Цю бурю люди згадуватимуть десятиліття. Синьої гірської ночі, під небесами, увінчаними незліченними сузір'ями, чоловіки складатимуть на агелі довжелезні пісні про двобій тутешніх духів з духами сусідніх азджрів, страхітливий ворожий наїзд яких було рішуче відбито.

Пекельна буря була, так би мовити, заключним акордом зими з її щоденними зливами й холодними ночами.

Ранком по тій бурі порожевілі снігові шапки гір Гікени й Бадану видавалися в росяному сяйві чи не вдвічі менші, ніж досі.

Зима кінець кінцем відступила з високих нагір'їв, а дощ, який кілька днів підряд запинав обрій, був на диво теплий, лагідний і ніс з собою якусь таємничу передвесняну знемогу. Проте дощова пора на нагір'ях центральносахарських гір і в тисячах похмурих та безладних ущелин із чорно-синього, в блискотливу білу смужку кварцових жил сахарського пісковику порушила перебіг врочистих зборів.

Люди, які з далеких країн примчали поклонитися овдовілій володарці, роз'їхалися.

У зимових таборищах родин і родів ахаггарських туарегів о дощовій порі чоловіки завжди починають клопотатися господарством.

Колоди дорогоцінного дерева — справжнього скарбу, що його привозять з неозорих лісових просторів західно-африканського узбережжя, — вправні й терпеливі руки чоловіків перетворюють на чудові миски, тарілки та великі ложки. Жінки ті вироби розмальовують простим, але напрочуд гарним народним орнаментом. Старі плетуть кошики, дівчата, зібравшись у гурт, співаючи плетуть тонкі рогожі з податливої степової трави гафли.