Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

відмовити. Якщо він дарує їй пучок квіток, повинна кинути їх на землю й потоптати. Якщо вона його кохає, то повинна краще вмерти, аніж вийти за нього заміж. Серед кавалерів був один вигнаний священик. Його позбавлено сану через горілку. Він приходив п’яний до церкви. Він випивав вино, призначене для причастя. Ти нічого не чула про нього?

— Не чула.

— Коли його вигнали з парафії, він бурлакував у наших околицях і жебрав. І пив, мов навіжений. Навіть міг щось украсти на горілку.

— А як його звати?

— Його вже нема в Екебю… Майориха заопікувалася ним, одягла його й умовила твою свекруху, графиню Дону, взяти його за навчителя до твого чоловіка, молодого графа Генріка.

— Вигнаного священика!

— О, він був молодий, дужий, добре освічений. Йому нічого не можна було закинути, поки він не напивався. Графиня Мерта була не дуже прискіплива. Вона раділа, що подратує пробста й капелана. Наказала тільки, щоб ніхто не сказав дітям про його минуле. Бо тоді син її перестав би шанувати навчителя, а дочка не стерпіла б його в домі, бо ж вона була свята.

Отож він приїхав до Борга. Він завжди спинявся біля самих дверей, сідав на краєчок стільця, мовчав за столом, а як приїздили гості, тікав до парку.

Але там, на відлюдних стежечках, він часто зустрічав молоду Ебу Дону. Вона була не з тих, хто любив бучні бенкети, що гриміли в залах Борга, відколи графиня овдовіла. Не а тих, хто дивиться на світ зухвалими очима. Вона була така лагідна, така несмілива. І хоч мала вже сімнадцять років, а була ще дитина дитиною. Але дуже вродлива дитина з великими карими очима й легеньким рум’янцем на щоках. Її тендітне, ніжне тіло завше було трохи похилене наперед, а вузенькі долоні ледь відповідали на потиск. Маленькі вуста були навдивовижу мовчазні й поважні. А її голос, ох, той солодкий голос! Вона вимовляла слова спроквола й чітко, але ніколи голос її не дзвенів молодечою силою і запалом, а спадав приглушено, як останній акорд стомленого музики!

Вона була не така, як інші. Ноги її топтали землю так легенько й тихо, ніби вона була в цьому світі боязкою втікачкою. Очі в неї завше були спущені, щоб ніщо не заважало споглядати пишні видива, сховані в серці. Душа її рвалася геть від землі уже з дитячих років.

Змалку бабуся часто розповідала дівчинці казки. Якось увечері сиділи вони біля коминка, але казки всі вже були переказані. В уяві дівчинки немов живі стояли і Карсус, і Модерус, і Лункентус, і красуня Мелусіна[14]. Досі вони були в сяйві і в блиску, як полум’я в коминку, а тепер герої лежали зборені, а красуні принцеси спопелилися, аж поки їх збудить новий вогонь. Та ручка малої і далі опочивала на бабусиному, коліні, дівчинка легенько гладила сукню з шовку, з того химерного краму, що квилить, мов пташеня. І то було її благання, бо вона належала до тих дітей, що ніколи не просять словами.

Тоді бабуся стиха почала оповідати їй про хлопчика з землі юдейської, про дитину, що прийшла на світ, аби стати великим володарем. Коли він народився, янголи співали йому хвалу, східні царі, ведені зіркою в небі, принесли йому в подарунок золото й ладан, а старі люди провіщали його прийдешню велич. Хлопчик підростав і був кращий та розумніший, за інших дітей. У дванадцяту років він уже переважав мудрістю первосвящеників і книжників.

Потім бабуся оповіла про найпрекрасніше з усього, що бачила земля, про життя того хлопчика серед лихих людей, що не хотіли визнати його за володаря.

Оповіла, як хлопчик виріс і як робив дива.

Все на землі слугувало йому й любило його, все, крім людей. Риба сама ловилася в його мережі, хліб наповнював його кошики, а вода на його бажання оберталася на вино.

Одначе люди не дали тому великому володареві золотої корони і блискучого трону. Навколо нього не стояв у шанобі почет. Він жив між ними як жебрак.

А все ж він, той великий володар, був ласкавий до них. Лікував хворих, повертав сліпим зір, воскрешав мертвих. «Та люди, — мовила старенька, — нізащо не хотіли визнати його своїм володарем.

Вони послали проти нього своїх вояків, полонили його — на глум одягли йому довгу мантію, дали корону та берло й помели на місце страти, звелівши нести важкий хрест. О дитя моє любе, добрий володар любив високі гори. Вночі він виходив на них і розмовляв з мешканцями неба, а вдень, бувало, сідав на їхніх схилах і промовляв до люду, що ловив кожне його слово. Але тепер його повели на гору розпинати. Люди проткнули йому руки й ноги цвяхами і прибили доброго володаря до хреста, ніби розбійника або злочинця.

І лихі люди глузували з нього. Тільки мати його та друзі плакали, що йому довелося загинути, не ставши володарем.

А як тужила за ним уся природа!

Затьмарилось сонце, задвигтіли гори, роздерлась заслона в храмі, порозкривалися могили, щоб мертві змогли постати й показати своє горе».

Дівчинка поклала голову бабусі на коліна й заплакала так ревно, що аж серце розривалося. «Не плач, дитино, добрий володар устав з могили й полинув до свого отця небесного». «Бабусю, — й далі схлипувала сердешна дитина, — то він ніколи не здобув собі царства?» «Він сидить на небі праворуч господа бога».

Але це не втішило дитину; Вона плакала так гірко й довго, як можуть плакати тільки діти. «Чому люди були такі лихі до нього? Нащо вони його так скривдили?»

Стару аж налякав розпач дитини. «Скажіть, бабусю, скажіть, що ви мені оповіли не так, як було! Скажіть, що все скінчилося інакше! Правда ж, вони не були такі лихі до ласкавого володаря? Скажіть, що він дістав царство на землі!».

Дівчинка благально обняла бабусю, і сльози котилися їй з очей. «Дитино моя, — мовила бабуся, щоб заспокоїти дівчинку, — багато хто вірить, що він повернеться! Він візьме землю під свою владу й порядкуватиме на ній. Тоді вся наша прекрасна земля стане одним чудовим царством. І стоятиме воно тисячу літ. Хижі звірі тоді стануть лагідні, діти гратимуться коло гніздовищ гримучих змій, ведмеді та корови пастимуться разом. Ніхто більше не чинитиме іншому кривди. Списи позгинають на коси, а мечі перекують на рала. Все буде сповнене радістю й щастям, бо на землі запанує добро».

Заплакане личко дівчинки проясніло. «І тоді, бабусю, добрий володар сяде на трон?» «Авжеж, на золотий трон».