Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

через Легвен і з’явиться в Свартще, то вона запрошує і його. Бо чому ж їй не запросити Єсту Берлінга?

Вона ж бо не знає, що вже починають лихословити, ніби Єста так часто перебирається на східний берег озера, щоб побачити її. Може, він приходить також, щоб випити чарку й пограти в карти з Сінтрамом; та це нікого не турбує. Кожному відомо, що він має залізне тіло, та зовсім інша річ його серце. Ніхто не вірить, що Єста може дивитися в променисті очі, на русяві кучері, що в’ються навколо ясного чола, і не закохатися в них.

Молода графиня ласкава з Єстою. Та що тут дивного? Вона з усіма ласкава. Бувало, посадовить собі на коліна якесь обшарпане старченя або коли стріне на дорозі якогось немічного бідолаху, то велить візникові спинитись і бере його до себе на сани.

Єста любить сидіти в блакитному кабінеті, звідки відкривається такий чудовий краєвид на озеро, й читати графині вірші. В цьому нема нічого поганого. Він не забуває, що вона. графиня, а він безхатній авантурник. Просто йому приємно бути в товаристві жінки, такої недосяжної для нього. Він її шанує, як святу. Закохатися в неї — все одно що закопатися в царицю Савську, намальовану на церковних хорах у Свартше.

Він прагнув тільки слугувати їй, як паж слугує своїй високій господині: пристібати їй ковзани до черевиків, тримати моташку ниток, кермувати санками. Про кохання між ними й мови не могло бути, але Єста належав до тих людей, що знаходять радість у романтичному, невинному упаданні.

Молодий граф був мовчазний і поважний, а Єста — сама веселіють, якраз до вподоби молодій графині. Нікому, хто бачить молоду графиню, й на думку не спаде, що вона шукає. забороненого кохання. Їй у голові самі тільки танці, ганці й веселощі. Вона хотіла б, щоб земля була нескінченною рівниною, без каміння, без гір і озер, щоб скрізь на ній можна було танцювати. Вона хотіла б протанцювати в своїх єдвабних черевичках від колиски до могили.

Одначе поговір не милує молодих жінок.

Коли в Борзі бували гості, то після обіду старші добродії йшли до покою графа трохи подрімати й покурити, літні дами у вітальні вмощувались у м’яких кріслах, посхилявши свої поштиві голови на високі спинки, а молода графиня й Анна Шернгек зачинялися в блакитному кабінеті й без кінця оповідали одна одній свої жіночі таємниці.

Сиділи вони там і другої неділі після того, як Анна Шернгек привезла назад до Берги Ульріку Дільнер.

В цілому світі немає нещаснішої дівчини за неї. Де й ділася її жвавість, її весела зухвалість, яку вона повертала проти кожного, хто зачіпав її за живе.

Все те, що пригодилося їй дорогою додому, в її свідомості знову запало в морок, з якого й постало. Не лишилося жодного чіткого враження.

Хоч ні, одне лишилося, і воно отруювало дівчині душу.

— А що, як то не бог? — шепоче вона сама до себе. — Що, як то не бог наслав вовків?

Вона прагне якогось знака, прагне дива. Вона обшукує очима небо й землю, та ніде не з’явиться з хмари перст, що показав би їй дорогу, чи вогненний стовп, що навів би її на правдиву думку.

Тепер Анна сидить у блакитному кабінеті навпроти графині, і враз їй впадає в око пучок фіалок у білій графининій руці. Її мов блискавка прошила — вона ж бо знає, де ростуть ті фіалки, і здогадується, хто їх нарвав.

Не треба нічого й питати. Бо де ж іще можна нарвати фіалок на початку квітня, як не в березовому гаю на березі Левену коло Екеїбю?

Вона не зводить погляду з синеньких зірочок, щасливих пестунчиків, що мають доступ до всіх сердець, маленьких вістунів, що, бувши самі прегарні, ще й осяяні красою того, що вони віщують, того, що має настати. Анна дивиться на них, і в серці її прокидається гнів, гучний, мов грім, сліпучий, мов блискавка. «Яким правом, — думає вона, — тримає графиня Дона цей пучок фіалок, нарваний на узбережжі коло Екебю?»

Всі вони спокусники. Сінтрам, графиня, — всі люди хочуть звабити Єсту на лиху стежку, та вона його захистить, захистить проти всіх. Навіть якщо доведеться виточити кров із власного серця, вона його оборонить.

І Анна думає, що вона повинна, перше ніж покине цей блакитний кабінет, вирвати з рук у графині квітки, розтоптати їх і знищити.

Анна думає собі так і починає боротьбу з синенькими зірочками. Літні дами у вітальні посхиляли свої поштиві голови на спинки крісел і ні про що й гадки не мають, старі панове спокійно попахкують люльками в графовій кімнаті; всюди і мир, і тиша. Тільки в блакитному кабінеті бушує розпачлива боротьба.

Як добре чинять ті, що тримають руки свої далеко від меча, ті, що вміють спокійно вичікувати, приборкавши серце своє, й доручають себе волі божій! Неспокійне серце завжди помиляється. Завжди зло породжує ще більше зло.

Одначе Анна Шернгек подумала, що тепер нарешті побачила перст божий — він показує їй правдивий шлях.

— Анно, — просить її графиня, — розкажи мені щось.

— А що саме?

— О, — мовить графиня і гладить квітки білою рукою, — щось про любов. Не знаєш якоїсь історії про кохання?

— Ні, про кохання не знаю.

— Що ти кажеш! Хіба тут немає оселі, що зветься Екебю, оселі, повної кавалерів?

— Авжеж, — відповідає Анна, — оселя, що зветься Екебю, тут є, і є в ній люди, що висмоктують цю землю, роблять нас усіх нездатними до корисної праці, псують нашу молодь і; розбещують найкращих із нас. Ти про них хочеш щось почути? Хочеш почути про їхні любовні пригоди?

— Хочу. Мені подобаються кавалери.

І Анна Шернгек починає оповідати. Оповідає короткими фразами, немов читає якусь давню книгу псалмів, і вся аж тремтить від стримуваних почуттів. У кожному слові бринить прихована пристрасть, і графиня слухає її тривожно і водночас зацікавлено.

— Що важить кохання кавалера? Що важить його вірність? Одна кохана нині, інша завтра, одна на сході, інша на заході. Нема для нього ні надто недосяжних, ні надто приступних: одного дня графська дочка, іншого — жебракова дівка. Ніщо на землі стільки не вміщає, як кавалерове серце. Та горе, горе тій жінці, що покохає кавалера! їй доведеться шукати його п’яного десь при дорозі. Доведеться мовчки дивитись, як він програє в карти долю її дітей. Доведеться терпіти, як він упадатиме коло чужих жінок. О Елісабет, якщо кавалер запрошує порядну жінку до танцю, вона повинна йому