Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

«Сага про Єсту Берлінга» — перший роман знаменитої шведської письменниці, лауреата Нобелівської премії з літератури (1909), про священика, який стає волоцюгою і приєднується до компанії колишніх військових-авантюристів. Пригоди Єсти і його нових друзів стають змістом цієї книги.

Сельма Лагерлеф

САГА ПРО ЄСТУ БЕРЛІНГА

SELMA LAGERLOF

GOSTA BERLINGS SAGA

1891

©

Переклала із шведської Ольга Сенюк

Передмова Ольги Сенюк

СЕЛЬМА ЛАГЕРЛЕФ ТА її ТВОРЧІСТЬ

Сельма Лагерлеф, поряд з Августом Стріндбергом, належить до найбільших шведських письменників кінця XIX і початку XX сторіччя. У своїх творах вона, як ніхто з її співвітчизників, зуміла віддати найхарактерніші риси шведського національного характеру. Тому, хоч її яскрава, оригінальна творчість усе ж таки тяжіє до традиційної, класичної манери художнього зображення і сягає корінням у фольклор, вона мала і має великий вплив на видатних представників сучасної шведської літератури, навіть на тих, що належать до різних новітніх течій. Критика одностайно визнає, що поява «Саги про Єсту Берлінга» Сельми Лагерлеф знаменує собою початок епохи великого роману в шведській літературі.

Сельма-Отіліана-Ловіса Лагерлеф народилася 20 листопада 1858 року в маєтку Морбака у Вермланді. Батько її, збіднілий відставний офіцер, належав до дворянського роду, що кілька століть тому оселився в тій місцевості. В родині були ще живі давні дворянські традиції, що мали чималий вплив на формування світогляду майбутньої письменниці.

Як оповідає сама письменниця в автобіографічній новелі «Сага про сагу», Вермланд та його мешканці стали для неї невичерпним джерелом творчої наснаги. Цей мальовничий край, що лежить на північному узбережжі найбільшого в Швеції озера Венерну, перетканий горами й глибокими долинами, річками й потоками, багатий на ліс і корисні копалини, на той час досить рідко заселений, був ніби відірваний від решти Швеції і від цілого світу. Панські маєтки і селянські оселі були віддалені одні від одних на «кілька миль, люди жили віч-на-віч з природою, не завжди дружньою і ласкавою, частіше грізною і ворожою. Змушена виборювати в природи право на доступ до захованих у ній багатств, людина населяла її духами, казковими істотами, наділяла тілом і душею всі ті сили, з якими мусила ставати на герць. Ті витвори народної уяви були добрі й лихі, простодушні й хитрі, відверті й підступні, залежно від того, як людині, що наділяла їх кров’ю й плоттю, повелося в її стосунках з природою. Вермланд, цей ізольований від навколишнього світу край, став своєрідним резерватом казок, повір’їв і переказів. Свій початок вони брали ще з давньоскандінавської міфології, з поганських часів, але зазнавали певної модифікації під впливом офіційного християнського вчення. Зате християнські легенди помітно фольклоризувалися, біблійні святі набували образу й подоби героїв стародавніх саг. В уяві простого вермландця обидва ці світи — християнський і світ повір’їв — існували поруч, однаково поетичні й грізні: обидва вимагали покори й пошани до себе. Один із героїв «Саги про Єсту Берлінга» каже, що мешканці лісових хуторів однаково вірили і в бога, і в чорта, та найдужче в лісових тролів, бо їхню силу найреальніше відчували на собі.

Крім того, кожна садиба, особливо панська, мала свою родинну сагу, що творилася від покоління до покоління, з часом набуваючи романтичних барв. У віддалених від шляхів історії місцевостях, куди, мовлячи сучасною термінологією, не доходить потік інформації з зовнішнього світу, кожну подію переживають з особливою силою і щирістю. Сумне тоді набирає сили трагічного, а смішне — обрисів комедійного, події не кануть у непам’ять, а живуть у переказах, гублячи другорядне, і, вияскравлюючись в основному, поволі обертаються на легенду.

У Вермланді, як ніде в Швеції, ці казки, повір’я й легенди квітли буйним квітом, щедро постачаючи матеріал багатьом письменникам і митцям. Недарма саме Вермланд дав шведській літературі двох найбільших поетів доби романтизму — Есайаса Тегнера (1782–1846) та Еріка-Густава Гаєра (1783–1847).

У цьому краю, який народна уява заселила таємничими духами, серед чудової природи і щирих у своїх вчинках і почуваннях людей Сельма Лагерлеф прожила майже все своє життя. Від самого дитинства дівчинку оточувала атмосфера казок і легенд. Знала вона їх безліч, бо з трирічного віку тяжка недуга, параліч ніг, надовго прикувала її до ліжка, і родичі — мати, бабуня, тітки, — щоб скрасити хворій тяжкі, одноманітні дні, оповідали їй безліч саг і переказів про давнину. Здібна, вразлива дівчинка, вирвана хворобою з кола однолітків, часто тікала в світ уяви, а після оповідей старших той світ заселявся все новими героями…

Згодом до неї прийшли книжки: казки Ганса-Крістіана Андерсена, «Сага про Фрітьофа» Есайаса Тегнера, «Пригоди Столя» Йогана-Людвіга Рунеберга, романи Вальтера Скотта.

Дев’ятирічною дівчинкою Сельма Лагерлеф здійснює свою першу подорож за межі рідного Вермланду — її везуть лікувати до Стокгольма. Роки, проведені в ортопедичній клініці, дали добрі наслідки, дівчинка звелася на ноги, а проте хвороба зоставила на ній свій страшний знак: Сельма Лагерлеф назавжди лишилася напівкалікою.

1881 року майбутня письменниця вступає до вчительської семінарії в Стокгольмі, а через чотири роки одержує посаду вчительки в жіночій школі провінційного містечка Ландскруна. Там вона працює десять років.

Літературна праця вабила Сельму Лагерлеф ще змалку. Заохочував її до пера й батько, найближча їй людина. Мрійник з натури, він сам імпровізував вірші, грав на скрипці і, як рідко хто, любив і шанував літературу та її творців. Дівчина пробувала писати вірші, казки, п’єси для домашнього театру, реалістичну прозу; деякі вірші навіть друкувала в періодиці, одначе. все те згодом було забуте. Свого самобутнього стилю й манери їй довелося ще довго й наполегливо шукати.

В згадуваній уже автобіографічній новелі «Сага про сагу» (1908) Сельма Лагерлеф оповідає (говорячи про себе в третій особі), як у неї виникла думка написати «Сагу про Єсту Берлінга», що потім принесла їй світову славу: «Тієї осені, коли вона прожила місяців зо два серед сірих вулиць і мурів, з нею сталося щось дивовижне. Якось уранці вона з книжками під пахвою ішла вулицею Мальмшільд. Перед тим вона слухала лекцію з історії літератури. Мабуть, там мовилося про Бельмана й Рунеберга, бо вона думала про тих двох письменників і про героїв, яких вони змалювали в своїх творах. Їй здавалося, що для поета кращого, вдячнішого матеріалу, ніж добродушні вояки Рунеберга та безтурботні горілчані брати Бельмана, не може бути. І раптом вона подумала: «Той світ, серед якого ти жила у Вермланді, такий самий своєрідний, як світ Фредмана чи Столя. Якщо ти тільки знатимеш, як до нього взятися,